Життєписи нових українських блаженних

Під час візиту в Україні Іван Павло ІІ на двох урочистостях у Львові беатифікував 30 слуг Божих візантійсько-українського і латинського обряду. Спочатку під час святої меси 26 червня 2001 р. в латинському обряді Святіший Отець оголосив блаженними 2 священиків львівської архієпархії, а наступного дня під час української літургії – 28 греко-католиків, більшість яких була мучениками гітлерівського і комуністичного тоталітаризму: 7 єпископів, 6 єпархіальних священиків, 3 монахині (в тому одна не мучениця) і одну світську особу.

 

 

 

 

Józef Bilczewski (26 IV 1860–20 III 1923)

– metropolita lwowski obrządku łacińskiego. Wybitny naukowiec słynący zarazem z pomocy ubogim. Znany z życzliwości, pokory i pobożności, która zjednywała mu licznych przyjaciół. Troszczył się o sprawy oświaty i wychowania, zwłaszcza religijnego, oraz o rozwój życia intelektualnego.

Urodził się w Wilamowicach koło Kęt (dziś diecezja bielsko-żywiecka, wówczas krakowska). 6 lipca 1884 roku przyjął święcenia kapłańskie z rąk kard. Albina Dunajewskiego. Studiował w Wiedniu, Rzymie i Paryżu. W 1891 roku został profesorem teologii dogmatycznej na Uniwersytecie Jana Kazimierza we Lwowie, przez pewien czas był rektorem tej uczelni. Mimo młodego wieku był bardzo lubiany i szanowany przez studentów i profesorów. Właśnie sława wybitnego naukowca skłoniła cesarza Franciszka Józefa do przedstawienia jego kandydatury na metropolitę wakującej wówczas stolicy arcybiskupiej we Lwowie. Leon XIII mianował 17 grudnia 1900 roku kapłana-profesora metropolitą lwowskim.

Blisko 23-letnia posługa duszpasterska abp. Bilczewskiego przypadła na bardzo trudny dla archidiecezji okres: rodził się nacjonalizm ukraiński, nasilały się napięcia polsko-ukraińskie, w 1914 r. wybuchła I wojna światowa, która w wielonarodowym tyglu ziemi lwowskiej była szczególnie zaciekła. Gdy w 1918 roku Polska odzyskała niepodległość, wojna o Lwów toczyła się nadal. W 1920 roku znów trzeba było bronić niepodległości przed bolszewikami. Wydarzenia te wpłynęły na pogorszenie się stanu zdrowia arcybiskupa, który starał się bronić polskiej racji stanu, dążąc zarazem do pojednania między zwaśnionymi narodami. Wiele uwagi poświęcał ubogim i potrzebującym, okazując wszystkim dobroć serca, życzliwość, pokorę i pobożność, która zjednywała mu licznych przyjaciół. Troszczył się też o sprawy oświaty i wychowania, zwłaszcza religijnego, i o rozwój życia intelektualnego. Jako ostatni używał honorowego tytułu, nadanego niegdyś przez władze zaborcze: prymas Galicji i Lodomerii. Zmarł w opinii świętości.

 

 

Ks. Zygmunt Gorazdowski (1 XI 1845–1 I 1920)

– kapłan, założyciel Zgromadzenia Sióstr Miłosierdzia św. Józefa (józefitek). Zasłynął jako „Ojciec ubogich i kapłan bezdomnych”, troszczący się o zbawienie dusz wszystkich, których Bóg postawił na jego drodze.

Urodził się w Sanoku w średnio zamożnej, pobożnej rodzinie. W dzieciństwie ciężko zachorował na płuca, co sprawiło, że stał się bardzo wrażliwy na chorych, słabych, ubogich i potrzebujących. Po ukończeniu liceum w Przemyślu rozpoczął studia prawnicze we Lwowie, ale po roku przerwał je, wstępując do miejscowego seminarium duchownego. Naukę musiał w pewnym momencie przerwać ze względu na nawrót gruźlicy i dopiero po 2 latach intensywnego leczenia przyjął święcenia kapłańskie 21 lipca 1871 roku.

Przez pierwsze 6 lat pracował w różnych parafiach archidiecezji lwowskiej, wykazując szczególne uzdolnienia duszpasterskie i charytatywne. W czasie epidemii cholery w Wojniłowie ofiarnie posługiwał chorym, wynosząc nieraz zmarłych na własnych rękach. Wtedy też ogłosił Katechizm świętego Kościoła katolickiego dla ludu (1875) oraz Rady dla młodych dziewcząt i chłopców. Od 1877 roku mieszkał na stałe we Lwowie, najdłużej pracował w parafii św. Mikołaja. W 1879 roku założył Towarzystwo Wzajemnej Pomocy Kapłanów „Bonus Pastor”, a w 3 lata później – tanią kuchnię we Lwowie (wraz z Towarzystwem Kuchni Ludowych), Dom Pracy dla bezdomnych, w 1884 roku – Zakład św. Józefa dla nieuleczalnie chorych. W tym samym roku 17 lutego powołał do życia Zgromadzenie Sióstr Miłosierdzia św. Józefa dla opieki nad chorymi i cierpiącymi oraz w celu prowadzenia działalności wychowawczej.

Trudno nawet wyliczyć wszystkie jego dzieła miłosierdzia i wychowawcze oraz całą twórczość literacką i oświatową, jaką po sobie pozostawił. Nazywano go „Ojcem ubogich i kapłanem bezdomnych”. Jego jedynym pragnieniem było „być wszystkim dla wszystkich, aby zbawić się mógł każdy”. Gdy zmarł, mieszkańcy miasta i okolic zachowali go w pamięci jako świętego.

 

 

Блаженний Миколай Чарнецький єпископ, редемпторист 1884–1959

Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 року в західноукраїнському селі Семаківці в простій та побожній багатодітній селянській сім’ї Олександра й Парасковії. Із дев’яти дітей Миколай був найстаршим. Початкову й середню освіту здобув у с. Товмач, після чого вступив до гімназії св. Миколая у Станиславові (Івано-Франківську). Покликання Чарнецького до духовного стану визрівало з дитинства, тому юнак заявив про бажання присвятити себе Богові як священик. У 1903 році Владика Г. Хомишин відсилає Миколая на навчання до Риму. Під час короткого візиту в Україну Кир Григорій Хомишин 2 жовтня 1909 року рукоположив Миколая Чарнецького на священика. Після цього о. Миколай знову повернувся до Рима, де невдовзі здобув ступінь доктора богослов’я. Восени 1910 року о. Чарнецький приїхав до Станиславова і став професором філософії та догматичного богослов’я в місцевій семінарії, водночас виконуючи обов’язки духівника у тому ж закладі. Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя, і тому в жовтні 1919 року він вступив до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїсках поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 року, склав свої перші монаші обіти. Прагнучи працювати задля єднання християн і навернення духовно занедбаних людей, в 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди послали й о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей і навіть серед православного духовенства. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти Східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю ієромонаха Миколая Чарнецького ЧНІ, Папа Пій XI у 1931 призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років, спочатку як місіонер, а пізніше як єпископ. Перший український Владика-редемпторист зазнавав переслідувань від самого початку своєї діяльності. Під час радянської окупації Західної України в 1939 році Чин Редемптористів, а разом з ними й Кир Миколая, вигнали з Волині. Владика Чарнецький оселився у Львові, в монастирі на вул. Зибликевича (тепер вул. Івана Франка). Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов’я. Задля його спокійної вдачі, що спиралась на міцну та непохитну віру в Боже Провидіння, глибоку покору та молитовний дух, студенти вважали Владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі. Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 році, почалась довга і тяжка Хресна Дорога Владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в’язниці НКВС на вул. Лонцького і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били. Згодом Владику відвезли до Києва, де він провів цілий рік серед численних побиттів та знущань, аж поки його справу не розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як „агентові Ватикану” 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку Владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одного табору до іншого. Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, Владика завжди знаходив слово потіхи для співв’язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду. Останні роки свого ув’язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 році стан здоров’я Владики настільки погіршився, що лікарі не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в’язнів. Табірне керівництво вважало Чарнецького за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати його до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа. Отож у 1956 р. Владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Він тричі хворів на гепатит, мав багато інших недуг, а тому відразу був змушений лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час Владика видужав і замешкав з братом Климентієм ЧНІ по вулиці Вечірній 7, де його оточили дбайливою опікою співбрати по Чину та Сестри Милосердя св. Вінкентія. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолят молитви та терпіння. В самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили Владику в стані захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Владика Миколай після повернення до Львова залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства і висвятив понад десять священиків. Однак покращення стану здоров’я Владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року Владика помер в опінії святості. Його останніми словами було взивання до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої Кир Миколай завжди мав міцне синівське довір’я. Похорон Владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської Провінції ЧНІ, закінчується такими словами: „Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом”. Всі, хто знав Кир Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей почало звертатися до Кир Миколая у своїх молитвах про допомогу. Це незабутнє враження святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з Владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано Кир Миколая, і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили Кир Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили Владики.

 

 

Блаженний Григорій Хомишин єпископ, 1867–1945

Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року в бідній селянській родині в с. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області. Змалку Григорій виявляв великий потяг до знань і навіть допомагав своїм ровесникам, у такий спосіб заробляючи собі на навчання. Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року побожний юнак вступив до Львівської Духовної семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над собою і невдовзі після закінчення студій 18 листопада 1893 року він отримав ієрейські свячення. Був призначений третім катедральним співпрацівником у Станиславові. Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє і тому скерував його на поглиблення богословських студій до Відня (1894–1899). Закінчивши студії докторатом, о. Григорій Хомишин спочатку отримав призначення другим катедральним сотрудником м. Станиславова, а 23 грудня 1899 року – першим сотрудником і катехитом у школах міста. Незабаром за добру працю на духовній ниві він отримав призначення на завідателя парохії в Коломиї. 1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на допомогу до Львова і призначив ректором семінарії. 16 квітня 1904 року за наполяганням Митрополита Андрея цісар Франц Йосиф І іменував Григорія Хомишина єпископом Станиславова. Свою єпископську діяльність Владика Григорій почав від реколекцій для духовенства, якими хотів духовно зміцнити священиків й заохотити їх до ревної душпастирської праці. Владика почав також проводити канонічні візитації парохій і при цьому давав кількаденні, а подекуди – й двотижневі місії для візитованих парохій, під час яких із великим успіхом проповідував і сповідав людей. Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. Високу душпастирську працьовитість Владики супроводжувала його національно-патріотична свідомість. Він повсякчас молився за рідну Україну та її народ. Владику Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Усю ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де роз- ташувався НКВС, і тільки над ранком відвезли додому, де вже на той час було проведено обшук. Вдруге ж єпископа Григорія Хомишина заарештували 15 квітня 1945 року майже одночасно з усіма Владиками нашої Церкви. Його засудили за статтею Кримінального Кодексу, за якою йому було інкриміновано „агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення Радянської влади”. Останній допит єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21 год. до 21 год. 40 хв. Про те, якими методами проводилися допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей свідчить про те, що до звинуваченого, швидше всього, застосовувались фізичні засоби впливу. В’язень Григорій Хомишин, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на слово. Мова протоколів свідчить, що допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного й психічного тиску. 21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ УРСР до лікарні Лук’янівської тюрми. На запит слідчого: „А коли б вас пустили на волю, що б ви робили?”, – єпископ Григорій без вагання відповів: „Те саме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я – слуга Христа, а ви – Його вороги”. 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців нестерпних фізичних і моральних тортур перестало битися його серце. Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру. Життя і духовний подвиг єпископа Григорія Хомишина – яскравий приклад мучеництва за Христову віру.

 

 

Блаженний Йосафат Коциловський єпископ, ЧСВВ, 1876–1947

Владика Йосафат, хресне ім’я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянока. Його батько був послом до Галицького Сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався у гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Упродовж 1896–1901 років молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. В 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану і маючи намір студіювати богослов’я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Collegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського Владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу „Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Angelicum, одержавши докторат із філософії у 1903 та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станиславові. Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту ОО. Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат. Як монах, о. Й. Коциловський визначався духом строгої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов’я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти. 23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. В Перемишлі відбулись Архиєрейські свячення о. Й. Коциловського. Зразу ж Владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби. Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіченості священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духівництва та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею. Як правдивий учень Христа, Владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і відтранспортований назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, Владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав написану там власною рукою заяву вірності папі Пієві XII: „У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення”. 26 червня 1946 року Владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши Владику до Києва, його намовляли перейти на православ’я, що рішуче було відкинуто Владикою, який наполягав на тому, що не є радянським громадянином і що його не мають права судити. Владика важко захворів на запалення у в’язниці і тоді його з огляду на вік і стан здоров’я кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва. Перед святом св. священомученика Йосафата Владика кілька днів робив реколекції, відчуваючи свою близьку кончину, яка настала 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко-Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й вартістю.

 

 

Блаженний Симеон Лукач єпископ, 1893–1964

Симеон Лукач народився 7 липня 1893 року в с. Старуня Солотвинського району Станиславівської області в селянській сім’ї. Після закінчення школи навчався в гімназії міста Коломиї. В 1913 році, відчувши покликання до священства, вступив у Станиславівську Духовну семінарію. Внаслідок подій Світової війни (1914–1918) мав дволітню перерву в навчанні, тому закінчив студії в 1919 році. Цього ж року в жовтні був висвячений на священика єпископом Григорієм Хомишиним. У грудні 1920 року був призначений на викладача морального богослов’я в Духовній семінарії у Станиславові і там працював до квітня 1945 року. Після закриття Духовної семінарії радянською владою Симеон Лукач переїхав до с. Старуня, де проживав у свого брата. В рідному селі відправляв Службу Божу спочатку в церкві, а пізніше підпільно – у своєму помешканні. В лютому 1949 року його було викликано в сільську раду та погрожено виселенням із Старуні. Тимчасово отець переїхав до Надвірної і там замешкав на одній квартирі. 26 жовтня 1949 року був заарештований органами МГБ на згаданій квартирі. У постанові про арешт від 27 жовтня 1949 року Симеону Лукачу інкриміновано наступне: „Після вигнання окупантів, будучи активним прибічником Ватикану, у 1945–1946 роках в період возз’єднання Греко-Католицької церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов на нелегальне становище”. 30 грудня 1949 року слідчим видано постанову про продовження терміну слідства, мотивовану зокрема тим, що в „останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, будучи прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом Греко-Католицької Церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям”. Коли о. Симеон Лукач отримав єпископські повноваження – ствердити важко, але, найвірогідніше, він був наділений ними єпископом Григорієм Хомишиним у березні–квітні 1945 року, у зв’язку з існуючою тоді реальною загрозою арешту ієрархії УГКЦ радянським режимом. Однак МДБ не вдалося здобути необхідні свідчення про єпископські повноваження Лукача, а тому 21 січня 1950 року термін слідства було продовжено вдруге. Лише 2 лютого 1950 року після численних і тривалих допитів було винесено присуд 10 років у таборах Сибіру. Слідча справа № 7115 – приклад надзвичайного духовного подвигу о. Симеона Лукача. Упродовж 16 допитів він жодного разу і жодним словом не зрадив католицької віри та не порушив вірності Папі Римському, а також не назвав жодного з імен тих, з ким спілкувався в якості підпільного єпископа. Усі підступні запитання слідчого розбивалися об одну-єдину відповідь, яка пронизувала усі допити: „Моя священича совість не дозволяє мені давати відповіді на ваші запитання”. Симеон Лукач відбував перше ув’язнення у таборах Красноярського краю. Будучи в’язнем, маючи підірване здоров’я, він протягом п’яти років виконував каторжну працю на лісозаготівлі. 11 лютого 1955 року о. Симеон Лукач був звільнений з ув’язнення і повернувся до рідного села Старуня. Продовжував підпільну душпастирську діяльність. Як наслідок, у липні 1962 р. після обшуку Владика Симеон Лукач був заарештований вдруге. Судовий процес у справі Лукача і Слезюка перетворився у показову атеїстичну пропаганду. Його ніби навмисно приурочили до початку II Ватиканського Собору в Римі, щоб показати Апостольській Столиці та усьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні остаточно покінчено. Ув’язнення о. Симеон Лукач відбував у Станиславівській тюрмі. На жаль, це друге ув’язнення стало фатальним для його життя. У в’язниці у нього розвинулася важка хвороба легенів, яку тюремні лікарі визначили, як астму. Насправді це був туберкульоз легенів, який і став причиною страждань та смерті. До виникнення хвороби, за словами свідків, спричинились нелюдські умови утримання, харчування та немилосердна поведінка тюремних наглядачів. У березні 1964 року через критичний стан здоров’я працівники тюрми привезли о. Симеона до рідного села Старуня помирати. Поспішали так, що навіть забули юридично оформити цей акт: документи, вилучені в о. Лукача під час арешту й суду, ще й досі не повернуто. Незважаючи на хворобу легенів, о. Симеон Лукач і надалі продовжував свої священичі обов’язки: щодня служив св. Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту. Усі свої страждання сприймав, як Божу волю, не нарікаючи на своїх мучителів. За кілька днів до смерті хвороба різко загострилася і 22 серпня 1964 року о. Симеон помер в опінії святості в с. Старуня, де й похований.

 

 

Блаженний Василь Величковський єпископ, редемпторист, 1903–1973

Народився Василь Всеволод Величковський 1 червня 1903 року в Станиславові (нині Івано-Франківськ) у давній священичій родині Величковських і Теодоровичів. Його батьки, о. Володимир та Анна, виховували дітей ревними, жертовними християнами, звідси й бажання молодого Василя все життя працювати задля спасіння душ. До гімназії Василь ходив у м. Городенці. П’ятнадцятирічний гімназист був щирим патріотом, а тому під час Першої світової війни відстоював незалежність рідного краю в лавах Української Галицької Армії. Після щасливого повернення з війни у 1920 році молодий Василь Величковський вступає до Львівської Духовної семінарії, а в 1924 році отримує дияконські свячення з рук Митрополита Шептицького. Саме в цей час у його душі визріло покликання до монашого служіння. За сприянням своєї тітки, с. Моніки, ЧСВВ Величковський вступив до новіціяту Отців Редемптористів і через рік, 29 серпня 1925 року, склав чернечі обіти убожества, чистоти й послуху. Оскільки Василь Величковський вже завершив богословські студії, то відразу після закінчення новіціяту 9 жовтня того ж року єпископ Й. Боцян рукоположив Василя на священика. Уже в той час настоятелі зауважили схильність отця Величковського до місійної діяльності. Щоб дати йому можливість розвивати цей талант, після дворічного викладання в ювенаті о. Василя відіслали до Станиславова, де він мав нагоду проводити місії разом з досвідченими редемптористами. Так розпочалася його апостольська праця, що тривала 20 років – аж до початку переслідування Греко-Католицької Церкви. 16 листопада 1928 р. о. Величковський прибув до монастиря Редемптористів у Ковелі. На цих землях він відразу розпочав дуже активну працю, відвідуючи галицьких поселенців, розкиданих по Волині, Підляшші, Холмщині і Поліссі, які відійшли від Греко-Католицької Церкви й потрапили під вплив московського православ’я. Крім ревної праці серед галицьких поселенців, о. Василь також почав проводити місії серед місцевого населення Волині, Полісся, Білорусі; за фінансового сприяння Митрополита Шептицького та інших доброчинців побудував кілька церков і каплиць. У 1935 році о. Величковський знову повернувся до Станиславівського монастиря Редемптористів, де виконував обов’язки ігумена. Після радянської окупації 1939 року Греко-Католицька Церква почала зазнавати переслідувань, однак о. Василь продовжував активну душпастирську діяльність. У 1940 році він організував хресний хід вулицями міста, у якому взяло участь близько 20 тисяч вірних. За це енкавеесівці викликали його до обласного штабу й погрожували ув’язненням, але їм не вдалося залякати о. Величковського. В 1941 році наш вірний пастир за дорученням Митрополита Андрея та на прохання місцевих православних українців вирушає для місійної праці на терени Центральної України, а саме до Кам’янця-Подільського. У самому місті отця Величковський довго не пробув. Фашистам, які окупували місто, не сподобалася проукраїнська діяльність нового священика. Через три дні після приїзду німецький комендант викликав о. Василя до себе для звинувачення у зв’язках з бандерівцями. Під загрозою розстрілу о. Величковський був змушений протягом 24-ох годин покинути Кам’янець-Подільський і за дорученням настоятеля ЧНІ переїхати до Тернополя, де став ігуменом монастиря при Успенській церкві. Після того, як радянська влада вдруге захопила Галичину в 1945 році, в ніч з 10 на 11 квітня всю греко-католицьку ієрархію було заарештовано. А вже 26 липня 1945 року о. Величковського заарештували в Тернополі за антирадянську агітацію та проповіді. У слідчому ізоляторі НКВС йому сказали: „Або підпишетеся про перехід на православ’я й відразу поїдете додому, або не вийдете звідси ніколи”. Отець Василь твердо й безкомпромісно відмовився. Його відправили до Києва для слідства, яке протривало майже два роки. Вирок Київського обласного суду – вища міра покарання через розстріл. За що? За два антикомуністичні вислови: „червона орда” і „червона банда”, надруковані в кишеньковому календарику, виданому у Станиславові ще за німецької окупації 1939 року. Три місяці, очікуючи виконання вироку в камері смертників, о. Василь продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки: навчав в’язнів молитов, правд віри, готував до Святих Тайн, відкриваючи нещасним двері неба. Однієї ночі за о. Величковським прийшли, але повели сходами не донизу, на розстріл, а нагору, в кабінет начальника. Тут він отримав повідомлення про заміну смертної кари на десять років ув’язнення. Два роки о. Василь провів у таборі в Кіровській області, а в 1947 році його депортували на Воркуту, де він працював у шахтах. Там о. Величковський майже щодня потайки відправляв Службу Божу, вживаючи замість церковного посуду кришку від консерви „І ця бляшка, – як казав Митрополит Германюк, – то була і його чаша, і дис- кос, і його престіл, і його церква; ... якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа”. Завдяки сприянню друзів останні місяці свого ув’язнення о. Василь відбував не в шахті, а фельдшером у санітарній частині. Важчої праці він не витримав би, бо проведені в сибірських таборах 10 років надто виснажили його здоров’я. Звільнили о. Величковського 9 липня 1955 року. Після повернення до Львова о. Василь, звичайно, не застав там жодної церкви чи каплички, де міг би служити, але це не знеохотило його. Він знайшов собі невеличку кімнату на вулиці Возз’єднання, 11, де спорудив вівтар з порожніх паперових коробок. Вірні приходили до нього групами по п’ять-шість осіб, щоб взяти участь у Богослужінні перед цим імпровізованим вівтарем. У період підпілля Греко-Католицької Церкви, незважаючи на небезпеку, о. Величковський не боявся щодня відправляти Літургію, давати реколекції, здійснювати духовний провід багатьох ревних християн. В 1959 році Апостольська Столиця призначила о. Василя Величковського єпископом „Мовчазної Церкви”, але через складну ситуацію в Радянському Союзі хіротонія відбулася тільки через чотири роки. Десятилітнє ув’язнення не посприяло „виправленню” Владики, на що так сподівались „червоні визволителі”. Він і надалі „проводив антикомуністичну агітацію серед народу, не включив себе у корисну суспільну працю, не проявив себе як громадянин Радянського Союзу; написав і розповсюдив книжку про ікону Матері Божої Неустанної Помочі, в якій на реальному прикладі доводив, що людина, позбавлена віри, не може бути добрим громадянином своєї держави; слухав радіопередачі з Ватикану”. Цього переліку виявилося досить, щоб 2 січня 1969 року єпископа Василя Величковського знову заарештувати. Своє трирічне ув’язнення Кир Василь відбував у в’язниці посиленого режиму в Комунарську на Донбасі. Там він важко занедужав на серце. 27 січня 1972 року закінчився термін другого ув’язнення Владики Величковського. Цього разу влада не дозволила йому повернутися до Львова, а відправила „на відпочинок” до Югославії. Побувавши у рідної сестри в Загребі, він відлетів до Рима, де зустрівся з Кардиналом Йосифом Сліпим та іншими земляками. Крім цього, Кир Василь мав приватну аудієнцію в Папи Павла VI. Опісля, на запрошення Митрополита Максима Германюка, він прибув до Канади. Недовго довелося єпископові Василю Величковському бути для українців діаспори живим свідком переслідувань підпільної Греко-Католицької Церкви. 30 червня 1973 року сповнене любові батьківське серце зупинилося на 70-му році життя та 10-му році єпископських свячень. Але удари цього серця наче промовляють у наших душах: „Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2,10).

 

 

Блаженний Іван Слезюк єпископ, 1896–1973

Іван Слезюк народився 14 січня 1896 року в с. Живачів Обертинського (тепер Тлумацького) району Станиславівської обл. у родині заможних селян. 1908 року він закінчив сільську школу, а 1917 – Коломийську гімназію. З 1918 року навчався в Станиславівській Духовній семінарії, після закінчення якої у 1923 році був рукоположений на священика єпископом Григорієм Хомишиним. Працював священиком-катехитом польських шкіл м. Станиславова, в чоловічій і жіночій гімназіях ім. Скарбовського, у державному чоловічому ліцеї, у звичайному загальноосвітньому чоловічому польському ліцеї. До 1939 року був духівником монастиря сестер Милосердя св. Вінкентія. Також був радником єпархіального церковного суду в подружніх справах. У часи німецької окупації о. Іван Слезюк працював катехитом у торговій школі та сотрудником катедрального собору. У квітні 1945 року з рук Владики Григорія Хомишина о. Іван отримав єпископські повноваження на випадок арешту останнього. Отець І. Слезюк був заарештований 2 червня 1945 року. Його засудили за статтею Кримінального Кодексу, згідно з якою отцеві було інкриміновано активну організовану антирадянську роботу, спрямовану на зрив здійснюваних радянською владою заходів у Західних областях України. Після вироку військового трибуналу о. Іван був відправлений етапом у Воркутинські табори на Сибір. Ув’язнення відбував разом із єпископом Григорієм Лакотою, вікарієм Перемишльським. Після смерті Владики Григорія о. Іван Слезюк продовжував його духовну справу: організовував спільні молитви, святкування Різдва та Воскресіння Господнього, відправляв св. Літургії, сповідав в’язнів. На початку 1950-их років о. Івана Слезюка перевели до одного з Мордовських таборів. Звільнившись з ув’язнення 15 листопада 1954 року, він повернувся до Івано-Франківська. Протягом майже восьми років підпільний єпископ Іван Слезюк здійснював адміністрування Івано-Франківською єпархією. Власне ця його активна душпастирська діяльність і стала причиною другого арешту, який відбувся в липні 1962 року. У вироку народного суду м. Станиславова, який відбувався 23–24 жовтня 1962 року, Владику Івана Слезюка було звинувачено в тому, що він, звільнившись із місць ув’язнення, де відбував покарання за антирадянську діяльність, не став на шлях виправлення, а таємно керував на Станиславівщині нелегальною релігійною діяльністю уніатських священиків колишньої Греко-Католицької Церкви, забороненої Львівським собором у 1946 році й одобреним радянським урядом. Суд інкримінував Владиці Івану організацію злочинної групи. Тому, на підставі наведеного, суд виніс вирок: позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму на 5 років та заслання у віддалені райони СРСР на 5 років після відбуття основної міри покарання. Звільнившись з ув’язнення, єпископ Іван Слезюк 30 листопада 1968 року уділив Архієрейську хіротонію о. Софрону Дмитерку, ЧСВВ, який після смерті Владики Слезюка став єпископом-ординарієм Івано-Франківської єпархії. До кінця своїх днів єпископ Іван Слезюк проводив активну архипастирську діяльність: адміністрував єпархією, служив св. Літургії, катехизував, хрестив і вінчав вірних. Його активність заважала органам безпеки у боротьбі з підпільною УГКЦ, а тому його часто викликали на „розмови” в КДБ, стежили за його помешканням, шпигували за ним. Останній такий виклик відбувся в середині листопада 1973 року за два тижні до смерті Владики Слезюка. З розповідей єпископа Івана відомо, що його замкнули в окремому ізольованому приміщенні, куди ніхто не приходив. Там він просидів дві години. Після цього сказали йому: „Ви вільні, можете йти”. Тяжко було йти, бо, як сам розповідав пізніше Владиці Софрону Дмитерку, дуже паморочилася голова, тіло немов лихоманило, шкіра пекла. Сестри Милосердя св. Вінкентія, які обслуговували Владику, сказали також, що Владика повернувся з бесіди з почервонілим обличчям, почувався дуже стомленим, зліг у ліжко і до двох тижнів помер. Було і є підозріння, що в КДБ його опромінили, щоб у такий спосіб позбутися ще одного уніатського єпископа... Помер Владика в опінії святості 2 грудня 1973 року в місті Івано-Франківську. Відбувши 14 років ув’язнення, зазнавши тортур і знущань, єпископ Іван Слезюк жодного разу не зрадив Христа та його св. Церкву і за неї віддав Господеві свою праведну душу.

 

 

Блаженний Микита Будка єпископ, 1877–1949

Владика Микита Будка народився 7 червня 1877 року в селі Добромірка Збаразького повіту у Західній Україні в селянській сім’ї Михайла й Марії. Середню школу закінчив у Тернополі в 1897 році. Після завершення примусової військової служби студіював богослов’я у Відні, а згодом – в Інсбруці. У 1905 році отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького і був призначений префектом Духовної семінарії й референтом справ еміграції при Митрополичому Ординаріаті. Сповняючи цей уряд, відвідував наші еміграційні осередки в Німеччині, Бразилії, Аргентині й Канаді. З 1919 року почав редагувати для українців інформативний місячник „Емігрант”. У липні 1912 року Папа Пій Х іменував о. Микиту Будку першим єпископом для українців у Канаді, а 14 жовтня того ж року відбулася його хіротонія, яку провели Митрополит Андрей Шептицький, єпископ Перемишля К. Чехович та єпископ Станиславова Г. Хомишин. Виконуючи апостольську працю в Канаді, перебував там Владика Микита аж до 1927 року, заклавши міцний фундамент у розвиток сьогоднішньої митрополії. Як добрий пастир він невтомно відвідував українські поселення в Канаді, підтримував вірних на дусі, скріплював їхню віру, засновував парохії, будував церкви, відкривав школи та бурси, дбав про видання молитовників й пресу. Це було дійсно великим щастям для Канади, особливо для її українських громадян, що впродовж цього критичного та напруженого військового часу вони могли користати з мудрого проводу, здійснюваного єпископом Будкою. Як перший єпископ у своїй єпархії, він зустрівся із усіма труднощами, з якими часто мають справу ті, хто очолює будь-яку громадську спільноту: підозрою, байдужістю, чварами, непослухом, браком добрих помічників, нестачею грошей. Владика Микита віддавав себе повністю справі, не шкодуючи власного часу, сил та здібностей для того, щоб українські поселенці залишилися вірними дітьми Церкви, стаючи воднораз і відданими громадянами своєї нової батьківщини. Незважаючи на це, він став таки жертвою людської злоби та внутрішніх інтриг. У 1927 році на домагання деяких впливових осіб Апостольський Престол відкликав Микиту Будку до Рима, а в 1928 р. він повернувся до Львова і став Генеральним Вікарієм та крилошанином Митрополичої Капітули. Владика Микита виявив особисте бажання долучитися до віднови загальновідомого відпустового Марійського місця в Зарваниці. Люди бачили, як він без ознак свого єпископського сану зі закоченими до ліктів рукавами допомагав тим, які працювали на відбудові. 11 квітня 1945 року більшовики ув’язнили Микиту Будку разом з усіма нашими Владиками і засудили на вісім років каторжної праці в Сибіру. Ув’язнення під час слідства він відбував у Київській в’язниці разом із Митрополитом Йосифом Сліпим. Як згадує у своїх спогадах Митрополит Йосиф, Владика Микита Будка ставав у його обороні на суді. На каторзі ж – серед злиднів, важкої праці, голоду, холоду й тортур – Владика завжди знаходив слово потіхи та розради для своїх співв’язнів і духовно підтримував їх. Через майже п’ять років виснажливої праці та тортур він помер геройською смертю за віру Христової Церкви. Як сказав на проповіді до кандидатів до священства, народжених у Канаді, покійний вже Митрополит Володимир Стернюк, що одна медсестра із сибірського табору розповіла наступне: „Після смерті пацієнтів із них здирали їхній шпитальний одяг. Після зашивки в паперові мішки, нумерували та вішали на них картку з особистими даними, а потім транспортували до найближчого лісу, де їх поїдали дикі сибірські звірі”. За її словами, Владика передбачив свою смерть: „Перед світанком завтрашнього дня я вже більше не буду тут”. І так сталося. З показним пошанівком та визнанням його гідності табірна сторожа залишила на ньому тюремний одяг. Його останки були вивезені і залишені в лісі подібно до тіл його попередників. З думками про доброту цього Божого чоловіка, котрий до останку служив своїм братам, багато засуджених наступного ранку вибралися, щоби ще раз поглянути на того, хто був втіленням ангельської доброти для багатьох. Але все, що вони знайшли, був шматок рукава сорочки з його вбрання”.

 

 

Блаженний Григорій Лакота єпископ, 1883–1950

Владика Григорій Лакота народився 31 січня 1883 ро- ку в селі Голодівка (тепер Задністряни) Самбірського району Львівської області. Його батьки були бідними селянами, які утримували свою сім’ю за рахунок важкої праці в полі. Після закінчення чотирьох класів Комарнівської школи хлопець продовжував навчання в академічній гімназії у Львові. 20 червня 1903 року Григорій вступив у Львівську Духовну семінарію, по закінченню якої 30 серпня 1908 року єпископ Константин Чехович висвятив його на священика та призначив сотрудником на парохії у Тростянці. Трохи згодом, побачивши ревність та чеснотливе життя о. Григорія Лакоти, Кир Константин покликав його до Перемишля на свого особистого капелана, а водночас і на катехита в українській гімназії у Перемишлі. В 1910–1913 роках о. Григорій студіював у Відні, де в 1911 році здобув ступінь доктора богослов’я. З 1913 року його було призначено професором Перемишльської Духовної семінарії, де він викладав гомілетику і катехитику, а пізніше – історію Церкви та канонічне право. У 1918–1926 роках о. Григорій був ректором Перемишльської Духовної семінарії. 1 червня 1925 року його було іменовано Архипресвітером Греко-Католицької капітули в Перемишлі. У 1926 році Папа Пій XI номінував його єпископом-помічником Перемишльської єпархії, а вже 6 травня цього ж року відбулась хіротонія номіната в соборі Різдва св. Івана Хрестителя. У період першої окупації Західної України більшовиками (1939–1941 рр.) Перемишльська єпархія була поділена німецько-радянським кордоном на дві частини. З цього приводу Владика Й. Коциловський передав Владиці Григорію управління західною частиною єпархії з осередком у Ярославі. Після II Світової війни польсько-радянський кордон пересунувся далі, на схід від Перемишля, тому місто опинилося на території комуністичної Польщі. Становище українців, а особливо духовенства та інтелігенції, стало дуже непевним. Прийшовши до влади, комуністи розпочали масові депортації та арешти. Ця сумна доля спіткала й Владику Лакоту. За урядовим наказом Владику Григорія насильно вивезли до Львова, де він замешкав, за рекомендацією свого племінника о. Богдана Репетило ЧНІ, в однієї родини, яка проживала навпроти монастиря в Голоско. Але Кир Григорій довго тут не затримався, че- рез місяць після приїзду до Львова (25 червня 1946 р.) його заарештувала радянська міліція і відправила на суд до Києва. Властиво це не був суд, а лише „особоє совещаніє без суда”, так звана „трійка”. Після цього його вивезли до Воркути, присудивши 10 років ув’язнення. Тут Владика спочатку працював у шахті, а пізніше через слабке здоров’я – виконував різні роботи на території табору: носив воду, чистив на кухні картоплю, працював ковалем, двірником. Взимку 1949 року здоров’я Кир Григорія настільки ослабло, що його перевезли до табірного шпиталю в Абезь (180 км. на південь від Воркути). В Абезі Кир Григорія, як ще працездатного, призначили в асенізаторську бригаду, котра була зобов’язана виконувати найбруднішу роботу. Це було навмисно зорганізовано табірною владою, щоб якнайбільше принизити Владику та священиків, які становили переважаючу частку працівників бригади. В’язні вирішили між собою, що Владика не повинен виконувати цю ганебну працю, тому хотіли його замінити. Та він не погодився. Сказав, що на все є Божа воля, бажав нести свій хрест до кінця, так, як цього хоче Господь. Така поведінка Пастиря була прикладом для інших каторжників. Вдосвіта кожного дня священики, які перебували в цьому таборі, відправляли Службу Божу. За престіл служили прості тумбочки для харчів. Усе це робилось надзвичайно обережно, бо, коли б дізналась табірна охорона, в’язні були б приреченими на голодну смерть у карцері. Владика Григорій мав таку велику пошану до Пресвятої Євхаристії, що не наважувався служити св. Літургію в жахливих табірних умовах. Але спрагнений Ангельського Хліба Владика просив приносити йому св. Причастя щодня до лікарні. Шпиталь, у котрому лежав Кир Григорій, знаходився не на рідній землі, де його відвідували б родичі та друзі, а в далекому, жорстокому Сибіру, де панував лише холод і голод. Хіба міг хворий Владика тут одужати? 5 листопада 1950 р. (за іншими даними 12 листопада) єпископ Григорій Лакота переставився до вічного, щасливого життя, на котре він, без сумніву, заслужив своїм мучеництвом. Смерть Владики Григорія була тихою і спокійною. Був при пам’яті до кінця, ще щось говорив до священиків, які стояли біля його ліжка. Але раптово мова Владики Григорія закінчилась і він немовби заснув, без стогону і крику. В історії нашої страждаючої церкви Владика Григорій залишився, як непохитний свідок єдності Святої Церкви і мученик за Христову віру. Важкі поневіряння та суворе заслання не зламали сильного духу Христового апостола, навпаки, вони показали глибоке свідчення могутності Церкви Божої і незламності у святій вірі.

 

 

Блаженний Леонід Фьодоров екзарх Студійського Уставу, 1879–1935

Одним із тих, які першими прийняли на себе наслідки жовтневого перевороту 1917 року в Росії, був екзарх Леонід (у чернецтві – Леонтій) Фьодоров. Він народився в неділю 4 листопада 1879 року у Петербурзі. Його батько, Іван Федорович, був кухарем і належав до петербурзької кухарської артілі. Мати, Любов Дмитрівна, грецького походження, серед своїх ровесників вирізнялася благочестям і вірою. Вона була обдарована визначними мистецькими здібностями, тож прищепила і синові любов до мистецтва ще з раннього дитинства. З дев’яти років Леонід цікавився грецьким класичним світом, а в чотирнадцять перший раз прочитав Святе Письмо. Під впливом прочитаного в юнака зародилася думка про чернецтво. У двадцятирічному віці, вивчаючи твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, Леонід прийшов до висновку про правдивість Вселенської Церкви. Однак у той час перейти до Католицької Церкви він не був ще готовий, тому вирішив вступити до Петербурзької Духовної Академії, навчання в якій розпочав у 1901 році. Леонід Фьодоров став одним із найкращих студентів Академії. Він і надалі продовжував вивчати історію Церкви та твори Святих Отців. Переломним моментом у прийнятті рішення про перехід на католицизм була зустріч юнака з о. Іваном Сциславським, настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Завдяки о. Іванові Леонід став на новий життєвий шлях. Цей рішучий крок був нелегким для Леоніда і дорого йому коштував. До 1905 року перехід із православ’я до іншого віросповідання тягнув за собою жорстокі переслідування: конфіскацію майна, заслання, втрату права на виховання власних дітей і т.д. Виїзд Фьодорова за кордон із метою перейти на католицизм означав для нього неможливість повернення на рідну землю. Долаючи всі труднощі, молодий петербуржець зробив цей рішучий крок задля справи поєднання Церков, бо в єдності Церкви він бачив можливість оздоровлення й порятунку Росії, над якою вже зависла страшна загроза безбожництва. Уже тоді служіння поєднанню Заходу зі Сходом стало для Леоніда метою його життя, для досягнення якої він був готовий на будь-яку жертву, не боявся навіть мучеництва. Отож після закінчення другого курсу ПДА студент Леонід разом з о. Сциславським поїхав до Львова, де зустрівся з Митр. Андреєм Шептицьким. Восьмиденне перебування в митрополичих палатах і розмови з Митрополитом справили на Фьодорова надзвичайне враження. Митрополит став його духовним отцем, і той духовний зв’язок між ними вже ніколи не переривався. Леонід був у захопленні від виняткової сердечності й простоти Митрополита Андрея. Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Рима. Саме тут, у Вічному місті, Леонід Фьодоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о. Сциславського Леонід побував на аудієнції у папи Лева XIII, який скерував його на навчання до семінарії в Ананії. Старанням Митрополита Андрея молодий семінарист із Росії отримав папську стипендію і того ж року розпочав студії під псевдонімом Leonidas Pierre, щоб не викликати підозри в російському посольстві. У 1905 році Леонід успішно склав іспит на звання лауреата філософії, а в 1907 році став бакалавром богослов’я. Влітку 1907 року Леонід Фьодоров узяв участь у Першому Велеградському з’їзді. Щоб не зашкодити майбутній праці Фьодорова в Росії, Митрополи Андрей вирішив, що його священичі свячення відбудуться за кордоном. У Львові Митрополит поставив Леоніда на читця та піддиякона, а дияконські та священичі свячення відповідно 22 і 25 березня 1911 року йому уділив болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті. Прагнення о. Леоніда розпочати монаше життя здійснилося у травні 1912 року, коли він за благословенням Митрополита Андрея виїхав на новіціят до студійського монастиря в Камениці (Боснія). Час, проведений у цьому маленькому скиті, був для о. Фьодорова періодом духовної підготовки до нелегкої праці в Росії. Духовна зрілість, якою о. екзарх вирізнявся серед російського католицького духовенства, формувалася в студійському монастирі. Ченці, які проживали разом з о. Леонідом у скиті, згадували, що він одягався бідно, завжди вважав себе останнім, нікому й ніколи не сказав образливого слова. Кожне слово на богослужіннях отець вимовляв благоговійно, чітко, уважно. І монахи, і миряни любили слухати його змістовні проповіді, говорив він повільно, з гідністю, а його пояснення Святого Письма незмінно привертали увагу слухачів. Свідчення монахів, які знали отця Леоніда, були одностайними щодо переконання в святості монашого життя о. Леоніда. День 12 лютого 1913 року став для ієрея Леоніда народженням до нового життя, саме в цей день він прийняв схиму, прибравши монаше ім’я Леонтій. До кінця свого страдницького життя, навіть перебуваючи у відірванні від монастиря, о. Леонтій жив духовною приналежністю до студійської спільноти. На прохання Митрополита Андрея в січні 1914 року майбутній екзарх вирушив у поїздку до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді й Саратові. Святіший Синод Православної Церкви та держдепартамент Росії були ворожо наставлені щодо католиків східного обряду. Отець Фьодоров брав участь у російських зібраннях католиків, його присутність завжди справляла позитивний вплив на учасників, погоджуючи між собою навіть затятих суперників. Повернувшись із Росії до Львова в червні 1914 року, о. Леонід був змушений знову поїхати в Росію у зв’язку з напруженою політичною ситуацією. Будучи російським громадянином, він опинився на ворожій території. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда, як греко-католицького священика, заарештували і повідомили, що посилають на заслання в Тобольськ. Російський уряд бачив у його особі „агента уніатського Митрополита Шептицького”, однак справжньою причиною арешту було вороже ставлення уряду до католиків східного обряду. У Тобольську о. Леонід провів три з половиною роки. Найтяжче о. Фьодоров переносив суворий сибірський клімат, здоров’я його погіршилось. Одразу після перевороту в Росії Н. С. Ушакова звернулася до міністра юстиції А. Корейського з проханням звільнити о. Леоніда. Відповідь була позитивною, тож в березні 1917 року, у Страсний тиждень, Ісповідник повернувся до Петербурга. У той самий час звільняють і Митрополита Андрея, який також перебував в ув’язненні в Росії. 29–31 травня він скликає Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о. Леоніда Фьодорова було обрано екзархом РГКЦ. Через різноманітні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 року папа підтвердив утворення екзархату на чолі з о. Леонідом, якого рівночасно було іменовано Protonotario Apostolico ad instar. Жовтневий переворот 1917 року приніс для російських католиків жахливі переслідування. Щоб не померти з голоду самому і допомогти знесиленим, отець Леонід дуже багато працював. „З голоду мені трясуться руки і коліна, мушу рубати дерево, ламати паркани на опалення, возити тачки і сани з вантажем і сміттям. Тільки втручанням Божого милосердя можу собі пояснити, чому я ще не вмер і не став калікою з огляду на анемію і ревматизм, які мене з’їдають, як щур старе дерево”, – згадував о. Леонід. Попри всі труднощі боротьби за виживання отець-екзарх не занедбував своєї душпастирської діяльності, він був справжнім апостолом єдності Церкви. На початку березня 1923 року радянська влада звинуватила о. Леоніда у „возбуждении религиозных предрассудков в народных массах”. У листі до Митрополита Андрея від 7 березня 1923 року, напередодні арешту, який відбувся 10 березня, о. Леонід висловив готовність віддати своє життя за віру в Христа і справу єдності між християнами. Відкритий „Московський процес” 21–25 березня 1923 року був виразним виявом насильства і знущання над Католицькою Церквою. Католицьких священиків, серед яких був і отець-екзарх, було звинувачено у створенні антибільшовицьких організацій, у невиконанні декрету про відлучення Церкви від держави, у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна, у навчанні дітей релігії. Екзарх відмовився від послуг адвоката і захищався сам. Його промови були відкриті, логічні, переконливі. Свої погляди він висловлював, як щирий російський патріот і вірний син Церкви. Пояснював безбожникам, що їх закони суперечать обов’язкам і місії Церкви. Покаранням, яке суд призначив отцю-екзархові, було десятирічне ув’язнення, що його спочатку отець-екзарх відбував у Бутирській (12 березня – 21 квітня 1923 року), а потім у Сокільницькій в’язницях. У кінці квітня 1926 року отця Леоніда було звільнено. Активну участь у звільненні отця-екзарха брала дружина М. Горького – Є. П. Пєшкова. Вона особисто звернулася в ДПУ з проханням звільнити о. Леоніда. Влада погодилася, однак перед отцем поставили вимогу „мінус 6”, яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах Радянського Союзу. Екзархові довелося поселитися в Калузі, де він, незважаючи на небезпеку повторного арешту, продовжував працю в Господньому винограднику, активно займаючись апостольським служінням. Під час перебування в Могилеві на запрошення о. Йосифа Бєлоголового о. Леонід служив Літургію на празник св. Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція ДПУ була раптовою – обох священиків заарештували. Це сталося 10 серпня 1926 року, отже, на волі отець-екзарх пробув неповних чотири місяці. У Москві колегія ОДПУ засудила о. Фьодорова до трьох років ув’язнення в Соловецьких таборах. У жовтні 1926 року свій перший день у Соловецькому таборі отець-екзарх розпочав з... Літургії! Він служив її у камері, де перебували католики, а пізніше – у каплиці св. Германа. Про це отець Леонід міг тільки мріяти. З ве- ликими труднощами вдавалося отримувати все необхідне для служіння. На Соловках російський екзарх продовжував бути апостолом єднання; тут він познайомився з видатними представниками Православної Церкви, які також були ув’язнені. Співв’язні екзарха дивувалися його життєвому оптимізму, який передавався їм під час проповідей в каплиці св. Германа, його життєрадісності, стриманості, простоті і вмінню переносити терпіння. 10 серпня 1929 року російського екзарха було звільнено із Соловків. До середини вересня він перебував в Архангельському „губісправдомі”, звідки його було відправлено на заслання в с. Пинегу Архангельського округу, де він і проживав на Хресній горі у будинку Сивкова. На- ступним місцем заслання був Котлас. Наостанок героїчного екзарха було переведено у Вятку (від 1934 року – м. Кіров). У цьому місті знайшлася добра сім’я А. С. Калініна, яка дала притулок хворому екзархові. Син А. Калініна, В. Калінін розповідає, що о. Фьодоров був дуже привітний, особливо любив дітей, часто роздаючи їм гостинці. Ніхто й не здогадувався, що за плечима в цієї людини – довгі роки жахливих випробувань. Хвороби, набуті в Соловецькому таборі та на засланні, – астма, ревматизм, гастрит, ішіас, – перейшли в критичну стадію. Зі спогадів свідка випливає, що отець часто молився та терпеливо переносив свої страждання. Смерть першого російського екзарха наступила 7 березня 1935 р. на 55 році життя, внаслідок фізичного виснаження і хвороб, набутих в ув’язненні.

 

 

Блаженний отець Микола Конрад 1876–1941

Отець Микола Конрад народився 16 травня 1876 року у селі Струсові на Тернопільщині. Його батьки – Йосиф і Марія з Житковських. Гімназійні науки Микола відбув у Львові в середній школі ОО. Воскресінців у 1887–1889 роках. Філософські студії юнак завершував у Римі, в Колегії Поширення Віри; 9 грудня 1895 року він став доктором філософії, а 8 травня 1899 – доктором богослов’я. У 1896–1897 роках він закінчив університет Angelicum OO. Домініканців у Римі. В 1899 році був рукоположений на священика Львівської архієпархії, а від 1900 року виконував обов’язки учителя в українській гімназії м. Тернополя. В часі І Світової війни о. Микола душпастирював в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Ґмінді (Швейцарія), де був управителем гімназійних курсів до 1918 року. В 1920–1929 рр. учителював у бережанській і тернопільській гімназіях. У 1929 році заснував у Львові перше українське католицьке студентське товариство „Обнова”. У 1931–1935 р. виконував обов’язки душпастиря української академічної молоді у м. Львові. В 1930 році Митрополит Андрей Шептицький запросив о. Конрада викладати соціологію і стародавню та новітню філософії у Львівській Богословській Академії. На пропозицію о. ректора д-ра Йосипа Сліпого Професорська Колегія Богословської Академії запропонувала Високоприподобному Митрополиту Андрею Шептицькому найменувати о. д-ра Миколу Конрада надзвичайним професором філософського відділу на основі його праці Нарис історії стародавньої філософії. З приходом більшовицьких військ до Галичини Митрополит Андрей призначив о. Миколу парохом у селі Страдч біля Янова. Отець-доктор Микола Конрад – це людина міцної віри, яку не лякали небезпеки військового часу і ті переслідування, яких зазнавала Українська Греко-Католицька Церква зі сторони вороже налаштованого комуністичного режиму. Він продовжував виконувати свої священичі обов’язки за будь-яких обставин. Зі слів ще живих парохіян, отець користувався пошаною й авторитетом. Його любили і цінували як порядну і справедливу людину. Він навчав парохіян катехизму, особливу увагу звертав на молодь, дбав про те, щоб вона себе не губила на манівцях, а практикувала християнське життя. У четвер 26 червня 1941 року отець-доктор Микола Конрад і дяк Володимир Прийма (як це, звичайно, має бути згідно із приписами Східного обряду), ризикуючи життям, йшли, щоб уділити Святу Тайну Сповіді хворій жінці. При поверненні додому їх наздогнали енкавеесівці. Отець був одягнений у священиче вбрання, так, що ще здалека можна було зауважити, що йде священик. Отця і дяка схопили і повели в ліс, який називається Бірок. Там енкавеесівці по звірячому замордували отця і дяка. Трохи пізніше були знайдені трупи обидвох. Отець Конрад був вбитий через ненависть атеїстичного режиму до католицької віри, за сумлінне виконання своїх священичих обов’язків.

 

 

Блаженний отець Андрій Іщак 1887–1941

Отець Андрій Іщак народився 23 жовтня 1887 року в місті Миколаєві над Дністром. Іспит зрілості склав у гімназії у Стрию 1907 року. Богослов’я студіював в університетах у м. Львові та в м. Інсбруці (1910–1914). У 1914 році осягнув ступінь доктора богослов’я в університеті в Інсбруці, захистивши докторську працю 26.06.1914 року і в цьому ж році був висвячений на священика для Львівської архієпархії. Займав різні душпастирські уряди. Під час Першої світової війни був польовим душпастирем. У 1918 році став префектом Львівської Духовної семінарії. Від 1919 року перейшов на сільське душпастирство і до 1923 року перебував на парохії у Мільно. З 1928 року викладав догматику нез’єдиненого Сходу і канонічне право у Львівській Богословській Академії. Свої професорські обов’язки поєднував одночасно з душпастирюванням у селі Сихові біля Львова. Науковою працею отець не тільки вписав своє ім’я золотими буквами у список українських науковців, а й здобув собі пошану, піднісши заслуги Богословського Наукового Товариства й Львівської Богословської Академії. З-під його пера вийшло багато наукових розвідок та рецензій у сфері історичної, догматичної, схоластичної і патристичної літератури, які друкувалися в „Ниві”, „Меті”, „Богослов’ї” та ін. З приходом більшовицьких військ до Галичини почалось переслідування духовних осіб. У час комуністичної диктатури акцент ставився на винищенні священиків. Незважаючи на жорсткі умови переслідування, отець Андрій Іщак продовжував виконувати свої священичі обов’язки. Це була добра, інтелігентна, високоосвічена людина, яку не лякали небезпеки військового часу. Він свідомо вибрав мучеництво, не залишивши повіреної йому пастви без духовної опіки. Отець користувався незаперечним авторитетом і пошаною серед парохіян. Його любили і цінували як справедливу і вимогливу людину. Парохіяни не раз пропонували йому сховатися, щоб пережити небезпечний час, але отець відмовився, кажучи: „Пастир не залишає отару, тож і я не можу залишити своїх парохіян”. 26 червня 1941 року отець доктор Андрій Іщак був затриманий більшовицькими солдатами. Після цього його не бачили. З розповідей очевидців відомо, як отця Іщака повели в невеликий ліс на розстріл. Ще два дні перед цим його вже раз заарештовували, взявши на допит на станцію Персенківка, але через день відпустили. Тіло отця Іщака, поколоте багнетами, знайшли через кілька днів. Воно вже розкладалося. Отець Іщак загинув мученицькою смертю, вірно виконуючи свої священичі обов’язки. Він не відрікся Христової віри і не залишив своїх вірних, рятуючи власне життя, а подав парохіянам приклад доброго пастиря, який ніколи не залишає свою паству.

 

 

Блаженний отець Роман Лиско 1914–1949

Отець Роман Лиско народився 14 серпня 1924 року в м. Городку Львівської області у священичій родині. Його батько, о. Володимир Лиско, – відомий у той час душпастир і просвітитель, – був деканом Золочева, а дід, – отець шамбелян Михайло Цегельський, – деканом Кам’янецьким. Роман уже з юних літ прагнув стати священиком. Під час навчання у Львівській Богословській Академії виявились його непересічні здібності, енергія, потяг до наукової праці. Молодий студент-богослов друкував свої реферати і наукові розвідки у церковно-суспільному часописі „Нива”. Його однокурсник отець Степан Харина згадував, що Роман Лиско був першим учнем серед питомців, улюбленцем отця-ректора Й. Сліпого. А покійний о. Роман Дурбак, репресований священик-поет, захоплено розповідав, що о. Роман Лиско мав неабиякий поетичний хист. Та найбільше його приваблювала безпосередня праця з людьми, особливо з молоддю. Під час вакацій працював із Марійським Товариством на парохії свого батька, керував хором, виголошував лекції та реферати, організовував аматорські вистави тощо. У 1938 році Роман Лиско закінчив теологічні студії, одружився з Неонілою Гуньовською, дочкою о. Матвія, пароха с. Махнівці. Коли наступив час більшовицької окупації 1939 року, Митрополит Андрей відклав заплановане свячення Романа і порадив йому деякий час учителювати. Тож Роман разом із своєю дружиною працював у школах сіл Побіч і Колтів Олеського району. 28 серпня 1941 року Роман Лиско був рукоположений Митрополитом Андреєм Шептицьким на священика і призначений завідателем парохії с. Колтів Оліївського деканату. У 1944 році він став парохом с. Белзець Золочівського району, де і пробув до 1944 року. Настали роки насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Відмовившись підписати православ’я, о. Роман Лиско зазнавав різних утисків і переслідувань. Його намовляли перейти до Російської Православної Церкви не раз, погрожуючи при цьому револьвером, врешті заборонили відправляти в церкві та закрили її. Отець був змушений переїхати з родиною до Городка. Там він став підпільним сотрудником о. Роздольського, який хоч і підписав православ’я, але ще почував себе греко-католиком. Отець Роман з дозволу о. Роздольського відправляв Святу Літургію в греко-католицькому обряді в церквах ближніх сіл Дроздовичі і Братковичі. Таємно ходив із Святими Тайнами до потребуючих. Часто їздив за порадою до о. Хмільовського у с. Мшану. Але так тривало недовго. 9 вересня 1949 року о. Лиско був заарештований і вкинений до тюрми на вул. Лонцького у Львові. Його звинуватили в антирадянській діяльності, говорячи, що він під час німецької окупації агітував молодь до вступу в дивізію „СС Галичина”. Під час обшуку в церкві, де служив o.Роман, солдати НКВС знайшли релігійну літературу, яка, на їх думку, мала націоналістичний та антирадянський характер, а також сотню патронів, закопаних поблизу церкви. Спочатку рідні передали отцю кілька передач і отримали його письмове підтвердження про їх отримання. Потім на півроку заборонили передачі всім в’язням. Настав період лютого терору, нібито зумовленого вбивством Ярослава Галана. Довгими місяцями родині не вдавалося нічого довідатися про долю о. Романа. Коли аж 31 травня 1950 року знову прийняли для нього передачу, то на звороті супровідної картки був підпис, зроблений чужою рукою. На намагання рідних дізнатися, що діється з отцем, відповіді не було і передач більше не приймали. Звернення матері та старшої сестри у різні інстанції не давали ніяких результатів, даремно рідні оббивали прокурорські пороги. Лише 20 лютого 1956 року, після звертання до високих московських інстанцій, прийшло повідомлення з Прокуратури СРСР, в якому було вказано: „Что по делу Лиско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 г. от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено дополнительное расследование и дело Лиско Р. В. 26 октября 1955 г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом, Лиско считается реабилитированным”. У довідці, виданій Управлінням Служби Безпеки України від 26 лютого 1993 року вказується також і стаття Кримінального Кодексу, за якою було звинувачено о. Романа – 54–10 частина 11. Це пропаганда, супроводжувана закликами до скинення, підриву чи послаблення радянської влади. Усі ці провини карались вищою мірою покарання – розстрілом. Незважаючи на довідки про смерть о. Лиска, видані різними державними структурами, сумнівною виглядає сама дата смерті о. Лиска, оскільки деякі колишні в’язні стверджували пізніше, що бачили його після вказаної дати. А щодо причини смерті... – то можна лишень здогадуватись, від чого помер цей 35-річний чоловік, який ніколи не мав не лише проблем із серцем, а відзначався чудовим здоров’ям. Отець Роман Лиско не порушив священичої присяги та не зрадив вірності Апостольському Престолові, тому поніс мученичу смерть. Він залишив живий слід свого мучеництва, його жертва на вівтарі непіддатливості злу захистила від цього зла нас, засвітила нам світильник праведного поступу до добра й досконалості.

 

 

Блаженний отець Микола Цегельський 1896–1951

Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 року в с. Струсові на Тернопільщині. Був охрещений і миропомазаний о. Василем Левицьким у Струсові 18 грудня 1896 року. Оскільки був сином о. Теодора Цегельського з давнього священичого роду, з якого вийшло багато достойних священиків, та Марії зі священичої родини Мандичевських, то, здавалося, типово й безхмарно складеться доля юнака, який без вагань вибрав проторений дідами й прадідами шлях душпастирської праці. Легко і блискуче вчився у Теребовлянській гімназії, закінчив її у 1918 році і відразу вступив на теологічний факультет Львівського університету. І хоч це були важкі повоєнні роки, в 1923 році успішно закінчив богословіє, маючи з більшості предметів найвищу оцінку – „відзначаюче”. 31 серпня 1924 року М. Цегельський повінчався з Йосифою Ратич, у якої троє рідних братів були священиками, а 5 квітня 1925 року Митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священика. Відтоді о. Микола поринув у самовіддану працю – і як ревний душпастир і як активний громадський діяч. Спочатку працював у с. Висипівці Озірнянського деканату, а потім – у с. Сороки Грималівського деканату, виявляючи непересічну працьовитість і невтомність. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парохіян. Заснував і провадив релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Побудував у с. Сороки церкву св. Димитрія, почав будову читальні „Просвіта”, організував українську „Кооперативу”. Характерним для о. Цегельського і його дружини Йосифи було турботливе ставлення до бідніших, готовність допомогти потребуючим. Хліб після відправи парастасу завжди роздавав людям, бідним родинам і сиротам допомагав харчами й речами, для зубожілих селян богослужіння відправляв безкоштовно. Сам жив дуже скромно і був зовсім малозабезпеченим. Церковна влада цінувала о. Миколу, наділяючи все новими обов’язками, про що свідчать відповідні митрополичі грамоти. У 1938 році отця Миколу Цегельського призначено містодеканом Грималівського деканату. Та раптово світла дорога о. Цегельського вкрилася терням і повела на круті схили Голготи. У весняні дні 1945 року, коли в Європі закінчувалася II Світова війна, в Україні почалися жорстокі репресії проти вірних Української Греко-Католицької Церкви. Задуманий у Москві Сталіним і розроблений полковником НКВС Г. Карповим план ліквідації УГКЦ почав здійснюватися. Після цього, як був заарештований весь єпископат УГКЦ та було зліквідовано Львівську Богословську Академію, почався рішучий наступ на греко-католицький клир на місцях. Він здійснювався наполегливо і дуже чітко. Репресивні органи скрупульозно „опрацьовували” особу кожного декана. Початково їх не хотіли заарештовувати, відводячи їм особливу роль у „наверненні” на православ’я українського священства. Отцям-деканам пропонували приєднатися до „Ініціативної групи”. Та отці ігнорували її. Після кількатижневої або й кількамісячної жорстокої психологічно-фізичної обробки отцям-деканам наказували зібрати підлеглих священиків на деканальні збори, куди прибували і представники „Ініціативної групи”, часто в супроводі енкавеесівців. При цьому деканів попереджували про застосування суворих мір покарань, якщо священики відмовляться підписати православ’я. Отець М. Цегельський сповна випив гірку чашу обіцянок, залякувань, погроз, шантажу й побоїв. Та це не захитало його у вірі, ані не викликало сумніву, як діяти в та- кому разі. Від переживань і нервових потрясінь різко загострилася хронічна виразка дванадцятипалої кишки. Та отець не поїхав на пропоноване лікування, бо не хотів залишити своєї пастви. 28 жовтня 1946 року о. Цегельського було заарештовано й звинувачено в антирадянській діяльності. І хоча його єдиною виною було те, що він залишився священиком, який не погодився зламати присягу, 25 січня 1947 року Військовий трибунал засудив о. Цегельського до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна. Після суду о. Цегельський перебував у с. Ляцькому біля Золочева, у Підкамені біля Бродів та у львівському пересильному пункті на вул. Полтвяній. Там отець регулярно відправляв Служби Божі, акуратно записуючи дати та намір, в якому вони відправлені. Вірна дружина зуміла передати отцеві пошитий з марлі епітрахиль, вино у пляшечці від ліків та сухарі для частичок. Незабаром отець Микола був відправлений ешелоном у далеку Мордовію, залишивши на Україні дружину, двох синів і двох дочок. Хресна дорога цього достойного священика наближалася до кінця. Він постійно мучився через сильні болі, спричинені хворобою, яка часто не давала отцеві навіть можливості випростуватись. Достойний мученик за віру, отець Микола Цегельський відійшов до Господа по заслужену нагороду 25 травня 1951 року.

 

 

Блаженний отець-прелат Петро Вергун 1890–1957

Отець Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в м. Городку на Львівщині в сім’ї місцевого міщанина столяра Івана Вергуна й Пелагії з дому Русин. Гімназії закінчити не вдалося, оскільки треба було допомагати батькові у праці. Середню освіту юнак здобув під час Першої світової війни в Перемишлі. За допомогою Митрополита Андрея Шептицького Петро Вергун поступив у Празьку Духовну семінарію, яку закінчив у 1927 році. Одночасно з богословською освітою здобув і філософську: отримав ступінь доктора філософії в Українському Вільному Університеті. Особливим його зацікавленням стала історія Східної й Української Церкви. 30 жовтня 1927 року у соборі св. Юра прийняв священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. У листопаді цього ж року о. Петро Вергун отримує призначення на душпастиря українців-католиків у Німеччині з осередком у Берліні. У німецькій столиці о. д-р П. Вергун, крім душпастирства, займався також і науковою працею. Його призначили асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті. Важкий був початок його праці, бо, не маючи майже жодних фондів на власне утримання, о. Петро повинен був організувати душпастирську обслугу українців по більших містах Німеччини. Зразу ж таки він зумів здобути прихильність німецьких ієрархів до своєї праці, крім того, ним було започатковано низку відчитів про східний обряд у німецьких духовних семінаріях. Серед надзвичайно складних обставин він виявив себе ревним священиком, який дбав про спасіння душ повіреної йому пастви. Усі бачили його запал у проповідуванні Божого слова й щире прагнення допомогти й порятувати кожного потребуючого. В його праці не існувало відпочинку – як удень, так і вночі він завжди був готовим нести душпастирську допомогу, неодноразово ризикуючи життям. Це був взірець невтомного працівника в Божому Винограднику, що при своїй душпастирській діяльності турбувався і про власне спасіння. Його улюбленим місцем, окрім душпастирської праці, було місце перед Найсвятішими Тайнами. За вірне служіння для нашої Церкви на чужині отець Вергун отримав у 1937 році від Папи Пія XI гідність прелата. 23 листопада 1940 року Святіший Отець призначив отця-прелата Петра Вергуна Апостольським Візитатором із правами Адміністратора для українців-католиків у Німеччині. Як Адміністратор і Апостольський Візитатор, о. Петро Вергун був для підлеглих йому священиків добрим батьком і товаришем. Усі не раз неприємні справи він полагоджував із любов’ю й лагідністю, чим прихилив до себе серця всього духовенства. Проте щодо пунктуальності й дбайливості у виконанні священичих обов’язків, то отець Петро був вимогливий до себе та інших. Допізна ввечері переглядав і відписував кореспонденцію, якої було чимало. Він також дбав і про майбутні священичі покликання: фінансував студії молодих питомців в університетах Праги, Падерборну й Грацу. Працьовитим і жертовним був завжди, навіть часті бомбардування не відривали його від праці. Сумлінним залишився до кінця, доки Господь не спрямував його на тернисту дорогу мучеництва. У 1943 році священики Апостольської Візитатури Німеччини, високо оцінюючи свого Адміністратора, звернулися з проханням до Митрополита А. Шептицького виєднати у Святішого Отця Папи Римського для Апостольського Візитатора о. П. Вергуна гідність єпископа. У Квітну Неділю, що припала на 29 квітня 1945 року, була відслужена остання Літургія для кількох вірних у Берліні, а вже 2 травня Червона армія захопила столицю Німеччини. Більшість українців покинула місто і подалась на захід Німеччини. Радянські військові стежили за кожним українцем, що залишився в Берліні. Ніщо не перешкоджало Апостольському Візитатору перенести свій осередок до Мюнхена, проте він цього не зробив, бо хотів до кінця розділити долю своїх парохіян, розуміючи, як потрібна їм його духовна підтримка. Одночасно він просив усіх священиків їхати до Мюнхена, щоб врятувати своє життя. Коли Іван Мірчук, близький друг о. Петра Вергуна, сказав: „Отче, ви не маєте чого лишатися в Берліні, бо ви не пробудете там довго, вас спіймають”, – отець рішуче відповів: „Заки бодай один українець буде в Берліні, я залишуся тут”. 21 червня 1945 року працівники НКВС докладно обшукали його помешкання, заарештували отця Петра і без суду вивезли його на розправу до Радянського Союзу. Тут його піддавали виснажливим допитам, а влітку 1946 року військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, на Київському судовому процесі, який відбувався при зачинених дверях, засудив його на 8-річне ув’язнення. Покарання о. Петро відбував у тюрмах ГУЛагу. 22 червня 1952 року отець Петро Вергун був звільнений з каторжних робіт і знаходився на засланні. У 1953 році його привезли в селище Ангарське Красноярського краю. Він поселився в будиночку п. Івана Хандона – художника зі Сколівщини. В 1954 році переніс операцію на шлунок, після якої був дуже знесилений. Один із каторжників, що був з отцем до грудня 1954 року, так писав про нього: „Мене все вражала його моральна сила. Помимо всіх недуг, помимо нестерпної самітності під усяким оглядом, був він усе надзвичайно товариською й ввічливою особою й на його обличчі ніколи не було видно смутку. Він кожного вітав з усмішкою на обличчі”. Найбільше терпів отець Петро тому, що згідно зі своїм священичим покликанням – служити іншим, щоб пізнали Бога, – не мав можливостей працювати. Він не мав доступу до тих „інших”. Він жив серед умов, де кожне старання в тому напрямі здавалося самогубством, нічим не виправданим. Усе, що йому залишилося – це тиха молитва. Мав тверде переконання, що Церква в Україні відродиться. Отця Петра неодноразово викликали на нічні допити, які вимучували його страхітливо. Проте ніякі випробування не могли змусити о. Петра перейти на російське православ’я. Умови його життя були жахливими, а він надихав, допомагав виживати, будував Церкву в душах. 7 лютого 1957 року о 7 годині 30 хвилин увечері в усамітненні серед снігів і сибірських морозів, серед довгих терпінь і тортур, спочив в’язень більшовицьких концтаборів і мученик за Христову Церкву о. Петро Вергун. Поховано його на березі річки Ангари. Ще до сьогодні німецьке католицьке духовенство пишається ним, бо правду про єдність Христової Церкви отець Петро засвідчив мучеництвом.

 

 

Блаженний отець Олекса Зарицький 1912–1963

Отець Олекса Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в с. Більче Мединицького району Львівської області. Його батько, Василь Зарицький, був дяком у парохіяльній церкві. Мати – Марія, з роду Ісих. Крім Олекси, в сім’ї було ще п’ятеро дітей. Протягом 1922–1931 рр. він навчався у Стрийській державній гімназії і, як засвідчують річні свідоцтва по навчанні, був зразковим у поведінці та знав релігійні предмети „на відмінно”. Після закінчення гімназії Олексій поступає у Львівську Богословську Академію, де навчається до 1934 р. Тут він постановив прийняти целібат. Піддияконські та дияконські свячення Олексій Зарицький отримує з рук Митрополита Шептицького. 7 червня 1936 року Митрополит уділяє йому святу Тайну Священства в соборі св. Юра у Львові. Після цього о. Олексу скеровують сотрудником на парохію сіл Стинова Нижня і Стинова Вишня. Незабаром його перевели до с. Струтин Золочівського району Львівської області. Вірні не хотіли відпустити отця, бо тут, у Стинові, він виявив себе гідним провідником народу в ділянках духовного та культурного життя. Надзвичайно гарні спогади залишив отець Зарицький у серцях Струтинських парохіян. З його приходом змінилось усе життя в селі. І малі, і старші кожного місяця сповідались та практично щоденно приймали св. Причастя. Особливу увагу о. Олексій приділяв вихованню молоді і дітей. Пильнував, аби під час Богослужінь ніхто не стояв надворі. Він зорганізував для наймолодших парохіян садочок. Тут діти вчили вірші, пісні, танці, поглиблювали свої знання з релігії. Найстаранніших отець відзначав поїздками до Гошева. Завдяки піклуванню отця Олексія діти з убогих сімей отримували можливість навчатися. Люди любили та шанували о.Зарицького за його покору, щиру побожність, скромність, лагідний характер. У вересні 1939 року розпочалась Друга світова війна. З приходом „визволителів” почався тиск на отця. У будинок священика поселили декілька робітничих сімей з Росії, які будували другу залізничну колію із Золочева до Тернополя. Отцеві довелось разом з ними жити під одним дахом. Це, до деякої міри, обмежувало свободу священика. Було заборонено навчати дітей релігії. Але отець Зарицький докладав усіх зусиль, щоб посилити релігійний дух дітей. Не маючи можливостей працювати з ними в школі і в церкві особисто, отець поділив учнів на групи за місцем проживання, а найкращий учень навчав релігії інших у своїй групі. Крім цього, діти все-таки збирались в отця Олексія вдома, хоч це було дуже ризиковано. В Струтині о.Зарицький перебував протягом 1937–1946 роках Два роки перед арештом (1946–1947) він був парохом і катехитом в с. Рясна Руська біля Львова, а також обслуговував парохію с. Рясна Польська. 1946 року в Україні настав великий голод. Отець Олексій з великою увагою й милосердям ставився до прибулих, і якщо не міг допомогти, то бодай дуже добре приймав. Коли побачив убогу людину, то відразу давав милостиню. Люди за допомогою найбільше йшли до священика. Хоч господиня казала, що нема що дати, отець відповідав: „Дайте, дайте, що є”. Отець ніколи ніким не погордив, але вмів заговорити до найменших і їх пошанувати. Одного разу він прийшов до церкви і сказав, що більше вже, напевно, відправляти не буде, тому що йому дали строк до підпису на православ’я. Отець також повідомив людей, що їм зразу відповів, що підписувати не буде і не зрадить Ісуса Христа. Отця Зарицького любили всі і дуже шкодували, він лишив дуже великий жаль по собі. Останньою настановою отця, що міцно вкарбувалась у пам’ять парохіян, було: „Не зрадьте віри наших батьків”. Як і всіх греко-католицьких священиків, котрі не погодились перейти на православ’я, о. Зарицького заарештували. Шість місяців його тримали у Золочівській тюрмі. Тут о. Олексій продовжував своє душпастирське служіння: щодня відправляв Вечірню, деколи – Молебень, рано, в обід і ввечері молився зі співв’язнями, розповідав їм історію Церкви, підтримував усіх на дусі, бо люди думали, що настала їхня остання година. Після цього отець деякий час провів у Львівській в’язниці. Тут над ним сильно знущалися, морили голодом. Сам о. Зарицький зізнавався своїм знайомим, що головним мотивом його арешту була відмова перейти на православ’я, але комуністична влада „пришила” йому політичну 54-у статтю. 29 травня 1948 р. „Особым Совещанием при МВД СССР” о. Олексія було засуджено до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Більшу частину ув’язнення отець провів у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. 31 грудня 1954 року о. Зарицького звільнили, але не дозволили повернутися на Батьківщину, а залишили в Караганді на засланні. Коли у 1955–1956 роках у Казахстані звільняли з та- борів наших людей, яких у 1947 році привезли із Західної України, то 10 травня 1956 року звільнили і о. Зарицького. Але він залишився у Караганді, де продовжував правити Служби Божі у приватних будиночках, на шахтах № 17, 19, 47, 49, 20. Отець налагодив тут парохіяльне життя, особливо піклувався молоддю. Літургії, на які сходилось 60–70 осіб, відправлялись щонеділі та у свята. Це спочатку було можливим завдяки тому, що по селах міліція не так пильно стежила за людьми. Отець Олексій відправляв також Служби Божі в латинському обряді (для німців та поляків). Дуже добре його пам’ятають німецькі католики. Часто траплялося так, що отець цілий день не їв, не відпочивав, а тільки духовно служив людям: сповідав, хрестив, вінчав, відправляв Богослужіння. Характерною його рисою була любов до ближніх і розуміння їхніх проблем... 26 жовтня 1957 р. о. Олексія Зарицького було реабілітовано Військовим Трибуналом Прикарпатського Військового Округу із-за відсутності складу злочину. Розпочався останній період його місіонерської діяльності на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. Кількаразово він змінював місце проживання. У 1960 р. отець був прописаний в м. Омську Оренбурзької області. Одного разу після повернення додому з короткої місійної подорожі він дізнався про те, що міліція його виписала. Отець Олексій не звернувся з цього приводу до влади, а став добровільним „Христовим скитальцем”. Ніде не прописаний, лише з паспортом при собі, він продовжував місійну працю, незважаючи на те, що він розумів, що це закінчиться не інакше, як в’язницею. Таким бездомним скитальцем о. Зарицький був цілих два роки. Протягом 1955–1961 рр. отця кілька разів затримувала міліція, але, дякувати Богу, давали тільки попередження і відпускали. У квітні 1962 року о. Зарицький прибув у Караганду. На той час його здоров’я значно погіршилось, давалась взнаки давня хвороба шлунка (гастрит). Та він не зважав на себе, хотів закінчити душпастирську працю серед тутешніх українців, а потім податись у Таджикистан. Але не судилось здійснити ці задуми. 9 травня цього ж року отця заарештували в Караганді, поблизу 17-ї шахти, де колись діяла українська церква, у якій він відправляв. Як розповідають знайомі о. Зарицького, його зрадив хтось із українців. 30 червня 1962 р. о. Олексія засудили за волокитство, ст. 201–1 КК КРСР (а насправді – за активну релігійну діяльність) до двох років позбавлення волі у поселенні Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем. Хоча праця була не важка, здоров’я його погіршувалось з дня на день, до гастриту долучилась сильна гіпертонія. Вижити в таких умовах було практично не можливо. Щодня в таборі помирало 30–40 осіб, взимку їх навіть не закопували, а просто скидали в рови, куди вночі на поживу збігалися вовки. Свою місію на землі „Апостол Сибіру” завершив 30 жовтня 1963 р. у в’язничному госпіталі поселення Долинка.

 

 

Блаженний Климентій Шептицький архімандрит Студійського Уставу 1869–1951

Отець Климентій Шептицький народився 17 листопада 1869 року в селі Прилбичі Яворівського повіту Львівської області. Був шостою дитиною графа Івана Канти й Софії із Фредрів Шептицьких. Хрещення новонародженому уділив кс. Мартин Узерський у костелі селі Брухналь. Хресне ім’я – Казимир-Марія. Початкову освіту одержав вдома, від приватних учителів та під наглядом матері. Гімназійну освіту (1882–1887) здобув у гімназії св. Анни в Кракові. Іспит зрілості склав із відзнакою. У 1887–1888 рр. він вивчав право у Краківському університеті. У 1888–1890 рр. продовжував студії у Мюнхені та Парижі. Навчання закінчив академічним ступенем доктора права в Краківському Університеті (1890–1892). Казимир активно допомагав батькові у керуванні родинними маєтками, які знаходилися в трьох різних державах. Багато часу присвячував хворій матері, з якою часто їздив на лікування до Італії (аж до її смерті у 1904 році). Збереглася численна кореспонденція між мамою й сином, у якій відбивається внутрішня боротьба Казимира за своє монаше покликання. У 1900 р. Казимир був вибраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повним членом якої став у 1901 році. Незважаючи на такі важливі політичні зобов’язання, не перестав піклуватися про матір і допомагати батькові. З боку Казимира – це дуже виразний крок, щоб батькові надолужити за „втрату” Романа, який став монахом. У 1907 році, в зв’язку з розпуском австрійського парламенту, Казимир покинув політичну діяльність і зайнявся виключно адмініструванням спільних родинних дібр, а також працею у своїм фільварку в Дев’ятниках, де для місцевого населення, католиків східного обряду, збудував муровану парохіяльну церкву. Невдовзі у нього визріло рішення вступити в монастир східного обряду, наслідуючи брата Романа-Андрея. До свого чернечого покликання ставився дуже серйозно й остаточно його бажання „поставити себе цілковито до диспозиції Господа” перемогло. На домагання свого брата, Митрополита Андрея, він вступив до монастиря ОО. Бенедиктинів у Бойроні, щоб випробувати себе в чернецтві латинської традиції. Після однорічного перебування в Бойроні зважився все-таки піти за прикладом свого старшого брата Романа-Андрея і повернутися до обряду своїх предків. У 1912 році розпочав новіціят у монастирі монахів Студійського уставу в Камениці в Боснії. Там в 1913 році прийняв схиму з новим монашим іменем св. Климентія-папи. Тоді ж він розпочав богословські студії в Інсбруку, які завершив у 1918 році. 28 серпня 1915 року монах Климентій отримав священичі свячення з рук єпископа Діонізія Няряді з Крижевець. Після завершення богословських студій о. Климентій був призначений настоятелем студійського монастиря в Скнилові. Цього самого року, з причини знищення будинку під час військових подій, монастир було перенесено до літньої резиденції галицьких митрополитів в Уневі. Там о. Климентій займався перебудовою будинків і пристосуванням їх до монастирських потреб, але головним його завданням у цих неспокійних часах було продовжувати розпочату Митрополитом на початку XX століття працю над обновленням традиційного чернецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві за правилами святих Східних Отців і вихованням нового покоління, щоб вести його в дусі здорової монашої дисципліни, яку о. Климентій дуже цінив. У 1926 році о. Климентій був призначений ігуменом Святоуспенської Унівської Лаври з відповідальністю за всі дочірні монастирі. У 1936–1937 рр. за дорученням Конгрегації для Східних Церков о. Климентій разом зі своїм братом Митрополитом випрацював Типікон для монахів Студійського уставу. З 1937 року о. Климентій перебував у Львові, щоб піклуватися хворим Митрополитом та допомагати йому в його широкій адміністративній праці. Хоча користувався великою пошаною серед духовенства, але ніколи не виступав самостійно, перебуваючи в тіні Митрополита і дискретно служачи йому. У 1939 році, зараз по вступі на західноукраїнські землі, радянські окупанти розстріляли в батьківському домі в Прилбичах брата Леона з його дружиною. Був наказ вбити і о. Климентія, але його тоді в Прилбичах, на щастя, не було. Зимою 1939 року Митрополит Андрей поділив Радянський Союз на чотири екзархати, із яких один (Росію) передав під опіку о. Климентія. Екзархи відбули чотири синоди, на яких о. Климентій брав активну участь. У часах більшовицької та німецької окупацій о. Климентій перебував біля Митрополита. З палати Митрополита керував акцією переховування євреїв. Отець Климентій доглядав свого хворого брата Митрополита Андрея аж до його смерті 1 листопада 1944 року. У 1944 році наступник Митрополита Андрея Преосвященний Йосиф Сліпий іменував о. Климентія архімандритом монахів Студійського уставу. В листопаді новий Митрополит вислав до Москви делегацію для переговорів у справах Греко-Католицької Церкви. Делегацію очолив отець Архімандрит Климентій. У 1945 році, після арешту всіх єпископів УГКЦ, о. Климентій, хоч і не мав на це – за його власним свідченням – ніякого мандату, став фактичним провідником духовенства, яке противилося насильницькому переведенню на православ’я. Він продовжував традиційні зустрічі духовенства в четверги, на яких заохочував священиків не піддаватися обіцянкам чи погрозам. Зустрічався також із настоятелями чернечих Чинів (отців Василіян та Редемптористів), в часі бесід було вирішено рішуче протистояти натиску радянської влади. Свою особисту хресну дорогу Архімандрит розпочав 5 червня 1947 року. У цей день він був заарештований в Унівській Лаврі. Поневіряння розпочалися у внутрішній в’язниці УМГБ м. Львова. Звинувачували о. Климентія в антирадянській діяльності, у співпраці з Ватиканом, а приводом до арешту послужило перехоплення листів отця Климентія до Рима, в яких інформувалось про переслідування Греко-Католицької Церкви в Україні. Уже 27 червня 1947 року згідно з розпорядженням заступника міністра Держбезпеки УРСР о. Климентія перевели до Києва у внутрішню в’язницю МГБ УРСР. Саме тут найбільше знущалися над 78-літнім старцем. Про це свідчать виклики на нічні допити, які зберігаються в особистій справі о. Климентія за № 3103. Співв’язні о. Архімандрита по Київській в’язниці розповідають: „О. Климентій, не дивлячись на похилий вік (79 літ), тримався добре, не хворів, ніколи не вимагав полегшення режиму, не просив ліків. Різними способами вороги Христа намагалися зламати непохитну віру о. Климентія. Слідчий пропонував йому перейти на православ’я і тоді його відпустили б у монастир. Отець не погодився! Навіть у в’язниці унівський Архімандрит проводив аскетично-молитовне життя: одразу після вставання молився, постив, під час Великого посту говів. Щодня, вранці і перед сном, о. Климентій підходив до вікна на відстань більше одного метра (ближче не дозволялося) і, опершись руками на палицю, схиляв голову, пошепки молячись до Господа. У в’язниці він щедро ділився зі всіми тими скромними пакунками, які приходили від сестер-монахинь”. Усі труднощі в’язничного життя – нічні допити, шантаж, залякування, переведення з одного місця на інше – Архімандрит переносив, як справжній Христовий воїн. Після оголошення вироку о. Архімандрита відправили до Москви, опісля – у володимирську в’язницю. Незважаючи на всі терпіння, які доводилося зносити отцю у камері, він ще знаходив у собі сили усміхатися. Здається, посмішка була для о. Климентія єдиним знаряддям проповіді Євангелія, і то – знаряддям, найкращим на той час. Дивлячись у вічі смерті, старець через свій усміхнений погляд ніби випромінював радість і тепло. 1 травня 1951 року о 21 год. 30 хв. у Володимирській в’язниці завершилася земна мандрівка мученика за Христову віру о. Климентія Шептицького, який до смерті був вірний своїм християнським ідеалам.

 

 

Блаженний Северіян Бараник ієромонах, ЧСВВ, 1889–1941

Северіян Бараник народився 18 липня 1889 року. Місце народження невідоме. До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року в Крехові. Там, після закінчення новіціяту, склав свої перші чернечі обіти (16 травня 1907 року), а 21 вересня 1910 – довічні. Святу тайну священства прийняв на чужині 14 лютого 1915 року. Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, до вогнища, де палало любов’ю Серце Христове і через „Місіонер” несло проміння тепла і світла до всіх закутків нашої країни. У школі катехит-ієромонах Северіян відкривав дітям очі на Божу любов. Окрім того, редагував дитячий журнал „Наш приятель”, активно працював на парохії. Він очолював Марійське Товариство для молоді й ремісників, Товариство Апостольства Молитви гідної смерті, був настоятелем сиротинця, давав науки монахам та реколекції для вірних. Усюди та завжди він – сам радісна душа й радість для інших. Він нікого не скривдив, нікого не образив, для всіх був привітний, щирий, доброзичливий. Та недовго втішалися діяльністю ієромонаха Северіяна у Жовкві, бо вже 1932 р. його призначили ігуменом монастиря ОО. Василіян та парохом церкви Святої Трійці в м. Дрогобичі, одному з важливих церковно-релігійних осередків Галичини. Як ігумена, отця Бараника чекало тут чимало труднощів і радощів, однак, мабуть, ніхто тоді ще не думав, що саме в Дрогобичі закінчиться його життя, як і у перших віках християнства – мученицькою смертю. З приходом на Україну „старшого брата” і його „визвольної” більшовицької армії церковно-релігійне життя помітно завмерло назовні, хоча всередині воно ще більше скріпилося в своїй релігійній інтенсивності. Незважаючи на важкі обставини, отець Северіян постійно енергійно працював, давав реколекції тощо. Для людей працював як монах-священик, все старався допомогти їм, щоб мали легший доступ до Бога. Будучи великим приятелем молоді, ієромонах С. Бараник постійно цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, він був також енергійним громадським діячем і членом Міської Ради З приходом радянських військ у Дрогобич енкавеесівці заборонили ієромонахам Баранику та Сеньківському виходити поза монастирську обитель, мотивуючи це вимогами військового часу. Вірні радили отцям якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ієромонахи не хотіли цього слухати, відповідаючи: „Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо”. Вони висповідались і терпеливо чекали сподіваного. НКВС забрало їх до Дрогобицької тюрми 26 червня 1941 року – і більше живими їх ніхто не бачив. Два-три дні пізніше прийшли німці й дозволили людям шукати своїх рідних на території тюрми. Те, що відкрилось людському взорові, було справжнім жахом. Розповідає пан Йосиф Ластов’як: „В кінці червня 1941 року фронт наблизився до Дрогобича. Більшовицька влада намагалась замести свої сліди. Я бачив позаду тюрми велику яму, яка була замаскована, присипана піском і утрамбована катком. Коли більшовики відступили, прийшли німці, і люди кинулися до тюрем, щоб віднайти своїх рідних. Німці впускали по декілька осіб на територію в’язниці – впізнавати замордованих рідних, а більшість людей стояла під брамою. Я, бувши хлопчиною, біля брами нічого не бачив, тому відійшов набік і виліз на дерево. Був страшний сморід, я бачив, як німці послали людей розгортати яму, яка була присипана піском. Яма була свіжа, бо люди її розгортали руками і витягували тіла замордованих людей. Біля ями був навіс, а під ним я побачив мертве тіло отця Северіяна Бараника ЧСВВ, що було дуже пошкоджене внаслідок тортур у в’язниці: тіло неприродно напухле, чорне, страшне лице, а батько пізніше розповів, що на грудях був також вирізаний хрест. Тіло о. Бараника я бачив на відстані 10–15 метрів”. Через кілька років після закінчення війни місцевий прокурор, оповідаючи п. Софії Морській про те, що діялось тоді в тюрмі, та, зокрема, про отців розповів: „Одного з них зварили в котлі і дали їсти в’язням, інших закопували по шию в землю і ходили по їхніх головах”. Місце захоронення ієромонаха не є остаточно відомим, але численні свідчення вказують на те, що він був похований разом з іншими у спільній „братській” могилі на цвинтарі по вул. М. Грушевського в м. Дрогобичі.

 

 

Блаженний Яким Сеньківський ієромонах, ЧСВВ, 1896–1941

Іван Сеньківський народився 2 травня 1896 р. у Гаях Великих біля Тернополя в багатодітній сім’ї селян Семена й Антоніни (із Кардубів) Сеньківських. Батько його – досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато тварин, тримав велику пасіку, яка налічувала триста вуликів. Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей, праці. Батько Івана, Семен Сеньківський, не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше ієромонах Чину Святого Василія Великого Яким) та Володимир вирішили стати священиками. Іван Сеньківський завершив богословські студії у Львові у 1921 році, тож 4 грудня 1921 року був рукоположений на священика у кафедральному соборі св. Юра. Богословські студії продовжував в м.Інсбрук (Австрія), де здобув ступінь доктора богослов’я. Його праведна душа не задовольнилася тим осягом на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року бачили його в новіціяті ОО. Василіян у Крехові. З оповідань його співтоваришів із новіціяту довідуємося, що це був зразковий чернець-новик, який своїм життям і поведінкою був гідним до наслідування іншими. Він, уже старший віком чоловік, якщо взяти до уваги вік інших новиків-студентів, будучи священиком, зумів понизити себе до рівня наймолодшого новика та бути його співтоваришем і братом. Захоплював усіх своєю природною побожністю, скромністю та працьовитістю. Визначався також надзвичайно веселою та погідною вдачею. Перші чернечі обіти склав о. Сеньківський 1 березня 1925 року і після них його перевели з Крехова до монастиря в с. Краснопуща Бережанського повіту Тернопільського воєводства. З 1927 року отець-професор Іван (Яким) Сеньківський працював в окружній вищій духовній школі Свято-Онуфріївського монастиря в с. Лаврові на Старосамбірщині. Ця школа готувала монаші й учительські кадри для парохіяльних шкіл. Отець Сеньківський тут займав пост професора гуманітарних і риторичних Василіянських студій (навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії). Крім того, йому доручили ще й катехитику в місцевій школі та в с. Лінині, а згодом – і місії для широких народних мас у всій Галичині. Він користувався любов’ю й авторитетом серед молоді і дорослих. З 1932 по 1938 рік отець-професор Сеньківський переїхав у Свято-Онуфріївський монастир ОО. Василіян на вул. Б. Хмельницького у м. Львові. А вже з 1939 року о. Якима Сеньківського призначено ігуменом монастиря ОО. Василіян у місті Дрогобичі. Від перших днів його перебування в Дрогобичі він став улюбленцем усього міста. Симпатії населення здобув він собі своїм блискучим проповідницьким хистом, вмінням пристосувати себе до інтеліґента й робітника, до старшого й молодшого, навіть до маленької дитини. Був завжди ввічливий та зі сердечною посмішкою на обличчі. Душею відчувалося, що в цій людині немає ніякої злоби, а за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З прибуттям отця професора Якима Сеньківського у Дрогобич пожвавилась душпастирська діяльність, оживилось великими місіями релігійне життя, доповнилась новими елементами парохіяльна праця. А постаті двох ієромонахів – С. Бараника та проф. Я. Сеньківського, Василіянських золотоустих проповідників, – внесли новий поштовх у справі піднесення релігійно-християнського життя на Дрогобиччині. З приходом радянської влади в Галичину всі церковні маєтки – земля, школи, церковні парохіяльні будівлі – усуспільнювались, монастирі ліквідовувались, а монахів силоміць проганяли на вулицю, висилали на заслання або й просто винищували. Однак все це не зламало наполегливої вдачі дрогобицьких Василіян, жоден із отців-монахів не покинув монастиря та душпастирської діяльності. Саме в той час о. Сеньківський стає символом Церкви й народу в місті. Сталінські опричники намагались припинити діяльність монастиря в м. Дрогобичі. Популярність та проповіді золотоустого промовця Сеньківського, що сіяли в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Отець Я. Сеньківський мав дар від Бога спілкуватися з людьми, особливо з молоддю. Кожне його слово западало в душу і серце. На його проповідях церква була переповнена віруючими. А під головною брамою стояли рядком в мундирах і кашкетах працівники НКВС, але отець Сеньківський не звертав на них уваги, його проповіді були палкими, повними любові до Бога й України. Своїми проповідями отець Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра. Професора о. Сеньківського не раз викликали на „розмови”, в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність у монастирі. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував маси на збереження вірності Церкві, збереження монастиря в Дрогобичі. Ворог не міг цього простити. Ранком 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню в своєму житті Святу Літургію, а перед обідом більшовики заарештували його, разом із ієромонахом Северіяном Бараником, ігуменом дрогобицького монастиря. Декілька днів перед тим вірні намовляли отців, щоб вони якнайшвидше вийшли з монастирської обителі і перечекали небезпеку. На це ієромонах Яким відповів: „Ховатися не буду, а без волі Господньої ні один волосок не впаде з моєї голови”. 29 червня 1941 року, в неділю вранці, ще до вступу німців у місто, населення кинулося до суду й прилеглої до нього в’язниці з надією звільнити своїх рідних, але прикрим було їх розчарування – вони знайшли лише сотні закатованих тіл! В одній із підвальних келій суду, поміж іншими речами, було знайдено Часослов о. Бараника та світлину-поштівку о. Сеньківського. Однак тіло ієромонаха Якима Сеньківського ЧСВВ ніхто не знайшов, очевидці говорили, що його зварили в казані і дали їсти в’язням. Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, якою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. Мабуть, немає дрогобичанина, який не знав би отця Сеньківського в тому часі. Ієромонах Яким Сеньківський залишився в пам’яті вірних, як найкращий зразок Божого священика та щирого українського патріота.

 

 

Блаженний Віталій Байрак ієромонах, ЧСВВ, 1907–1946

Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в селі Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Святу Церкву. В 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, активним організатором громадської роботи. Вступив до монастиря ОО. Василіян 4 вересня 1924 року. Після новіціяту в Крехові та підготовки при монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (Червоноград) глибоко вивчав філософію та богословіє. 26 лютого 1933 року склав довічні обіти. Рукоположений на священика в Жовківському монастирі 13 серпня 1933 року. Свою першу Службу Божу відправив отець Віталій у рідному селі в присутності батьків, братів і сестер, родини й односельчан. Як раділи тоді батьки, що їх мрія здійснилась, яка честь для них, що люди бачать о. Віталія при престолі. І, здається, ніщо не віщувало тоді тієї страшної події, яка чекала їх сина в 1946 році. У Жовкві ієромонах Байрак докінчував свої студії та одночасно провадив парохіяльне життя в церкві Пресвятого Серця Ісусового. Його також призначили заступником ігумена, доручивши його опіці парохіяльну канцелярію. Він став провідником Марійської Дружини й очолив Товариство Апостольства молитви гідної смерті. Увесь свій час і сили молодий монах віддавав молитві й праці. Незважаючи на свою зайнятість, ієромонах Віталій виїжджав також на місії в різні місця Західної України. Багато жителів сіл Гадинківці, Пробіжної, Товстенького, Чорнокінців, Колиндян, Косова пам’ятають його запальні й переконливі проповіді під час місій та реколекцій. З вибухом II Світової війни більшовицька влада зайняла частину північних і західних українських земель. А формальна ліквідація УГКЦ поставила духовенство, чернецтво та вірних в ряди „ватиканських шпигунів” чи „буржуазно-націоналістичних бандитів”. У червні 1941 р., за волею настоятелів, ієромонах Віталій Байрак заступив замученого в кінці першої більшовицької окупації ігумена Свято Троїцького монастиря отця Якима Сеньківського. Будучи вже ігуменом Дрогобицького монастиря, отець Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність, став провідником тих же товариств, що й у Жовкві. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду. Його любов до Церкви, до свого народу потягала й інших. Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували ієрм. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в селі Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також „написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре „Миссионар” за 1942 год”. Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року йому було інкриміновано статтю 54–10 КК УРСР та засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. У чому ж полягала провина отця? У тому, що він проводив пропаганду до скинення, підриву чи послаблення радянської влади або скоїв окремі контрреволюційні злочини при масових заворушеннях, використовуючи релігійні або національні забобони, як вказує ця стаття Кримінального Кодексу? Чи просто тому, що був ревним священиком, невтомним Христовим воїном, сівачем Божого слова та милосердним до ближніх? У відповідь можемо навести документ, виданий Управлінням Служби Безпеки України від 30 січня 2001 року, де зазначено, що Байрака Володимира Васильовича є реабілітовано 14.08.1995 року, а це значить, що звинувачення за ст. 54–10 КК Радянської України є визнані помилковими й ієромонах Віталій Байрак визнається невинним. Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його „на Бригідках”. Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області або т.зв. тюрмі „на Бригідках” закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. Однак світла пам’ять про нього навіки осіла в пам’яті вірних, що з вдячністю, любов’ю та, одночасно, жалем у серці згадують це славне ім’я.

 

 

Блаженний Зиновій Ковалик отець-редемпторист, 1903–1941

Отець Зиновій Ковалик народився 18 серпня 1903 року у бідній селянській родині в селі Івачові Горішньому під Тернополем. Перед вступом до монастиря працював вчителем молодших класів у сільській школі і вже тоді був прямої вдачі й ніколи не йшов на компроміс у питаннях віри. Ще в дитячому віці Зиновій мріяв про священство, а відчувши поклик до служіння Богові у посвяті, вступив до Згромадження Отців Редемптористів і 28 серпня 1926 року склав свої перші монаші обіти. Отці послали молодого брата до Бельгії на філософські та богословські студії. Коли Зиновій Ковалик повернувся на Україну, 9 серпня 1932 року його рукоположили на священика. 4 вересня 1932 року він ступив на землю своїх батьків, в рідне село Івачів, щоб відправити свою першу Службу Божу. На пам’ятному образкові написав такі слова: „О Ісусе, прийми мене зі св. Жертвою Твого св. Тіла й Крови. Прийми її за св. Церков, за моє Згромадження та мою Вітчизну”. Христос прийняв ці слова, як чисті і коштовні перли. Сам о. Зиновій, напевно, й не здогадувався, що ці слова – пророчі, що вони здійсняться дуже скоро – в його мученицькій смерті дев’ять років опісля... Відразу після свячень о. Ковалик їде разом з Владикою Чарнецьким працювати на Волинь – задля єднання з православними братами. Молодий священик був радістю для своїх співбратів. Він мав веселу вдачу, а до того ж – гарний голос і чітку вимову. Отець Ковалик був прекрасним співаком і справді „золотоустим” проповідником, а його апостольська ревність приваблювала тисячі людей. Отець Зиновій дуже любив Пречисту Діву Марію і мав дитинну набожність до Неї, завдяки цьому місії о. Ковалика завжди увінчувалися великим успіхом. По кількох роках праці на Волині о. Зиновій оселився в Станиславові (нині Івано-Франківськ). Там він проводить місії – як у самому місті, так і в навколишніх селах. Перед самою радянською окупацією в 1939 р. о. Ковалик переїхав до Львова, де замешкав у монастирі Редемптористів на вул. Зибликевича (Івана Франка), виконуючи обов’язки економа монастиря. Під час радянської окупації кожної неділі в якійсь із церков у Львові або на передмісті відважний священик звіщав Слово Боже. Важливою ділянкою праці о. Ковалика була також сповідальниця, і тут він мав великий успіх. До нього приходили й горнулися люди, які знаходили в о. Зиновія велику духовну підтримку. Можна справді подивляти безстрашність о. Зиновія в ті часи, коли галичан огортав страх: більшість проповідників, працюючи таємно, намагалися оминати у проповідях сучасні проблеми і лише закликали до вірності Богові – тоді як о. Ковалик не боявся гостро й відкрито виступати проти всіляких виявів безбожництва, що їх чимраз більше поширювали більшовики. Такі проповіді справляли сильне враження на слухачів, але водночас були небезпечними для проповідника. Коли його застерігали, попереджуючи про небезпеку, о. Зиновій мав лише одну відповідь: „Якщо буде така Божа воля, то я радо прийму й смерть, але як проповідник не буду ніколи кривити душею”. Остання велика проповідь о. Ковалика відбулася в Тернополі 28 серпня 1940 року, куди його послали проповідувати на свято Успення Пресвятої Богородиці. Тоді о. Зиновія слухало близько десяти тисяч вірних, що зібралися на храмове свято, а вже через кілька місяців здійснилася давня його мрія – стати мучеником за віру. Вночі з 20 на 21 грудня 1940 року до монастиря прийшли агенти НКВС, щоб заарештувати його за проповіді, які саме в ті дні він виголошував у церкві при монастирі на вул. Зибликевича під час дев’ятниці на честь Непорочного Зачаття. Покидаючи співбратів, о. Зиновій зі сльозами на очах попросив у свого настоятеля о. Де Вохта про останнє благословення й розгрішення. Редемптористи намагалися дізнатись про долю свого заарештованого співбрата, але ці намагання довго не давали ніяких наслідків. Аж у квітні 1941 року вони дізналися, що о. Ковалика тримають у тюрмі на вул. Замарстинівській (так звані „Бригідки”). За час своєї шестимісячної неволі він відбув двадцять вісім тяжких допитів. Три рази його перевозили для допитів до інших місць, а одного разу так побили, що о. Зиновій тяжко захворів. Протягом усього часу свого ув’язнення о. Зиновій Ковалик не припиняв апостольської діяльності. В камері розміром 4,20x3,50 м тиснулося – без жодного ліжка, крісла, чи лавки – 32 в’язні. Кожного дня о. Ковалик відмовляв із в’язнями третину вервички, по неділях – цілу, щодня відправляв літургійні молитви, в місяці травні – Молебень до Пресвятої Богородиці, а на свято Богоявління Господнього потішив співв’язнів літургійним посвяченням води. Отець Зиновій сповідав в’язнів, проводив з ними духовні науки й катехизацію, в характерному для нього жартівливому дусі вмів розрадити в’язнів різними історіями на релігійну тему. Співв’язні дуже любили о. Ковалика за його веселу, повну апостольського духа вдачу, та це й недивно, бо саме цим людям найбільше була потрібна розрада та надія. У 1941 році, коли німецькі війська почали наступати на Львів, енкавеесівці, не маючи змоги забрати в’язнів зі собою і не бажаючи залишати на волі, почали їх розстрілювати. Однак о. Ковалика їм було замало просто розстріляти: пригадавши йому його проповіді про розп’ятого Христа, енкавеесівці на очах співв’язнів розіп’яли отця, прибивши його до стіни тюремного коридору. Коли до Львова ввійшли німецькі війська, вони відчинили всі в’язниці для того, щоб прибрати великі гори трупів, які вже почали розкладатися. Тоді люди кинулися на пошуки своїх рідних та знайомих. Як розповідають очевидці, найбільшим жахом для них був вигляд розп’ятого священика, в розпорений живіт якого кати засунули мертву недоношену дитину. Підтвердження блаженного мучеництва о. Зиновія знаходимо в натхненних словах Святого Письма: „Душі праведних у руці Божій, і мука не спіткає їх... Бо хоч в очах людських їх спіткала кара, надія їх – повна безсмертям; вони, потерпівши трохи, великих благодійств зазнають, бо Бог їх досвідчив і знайшов їх достойними себе”. (Муд. 3,1; 3,4–5).

 

 

Блаженний Іван Зятик отець-редемпторист, 1899–1952

Іван Зятик народився 26 грудня 1899 року в селі Одрехова, розташованому на відстані близько 20-ти кілометрів на південний захід від міста Сянока (нині територія Польщі). Його батьки, Степан і Марія, були простими, убогими селянами. Коли Іванові виповнилося 14 років, помер його батько. З того часу його виховувала мати, а батьківську опіку над ним перейняв старший брат Михайло. Іван ріс спокійним і слухняним хлопцем, який, навчаючись в Одрехівській сільській школі, виявив великі здібності до науки. Привертала увагу і глибока побожність хлопця. Середню освіту Іван здобув у Вищій Сяноцькій гімназії, де навчався з 1911 до 1919 року. І там його поведінка була відмінною, а успіхи в навчанні – добрими. У 1919 році Іван Зятик вступив до Перемишльської Духовної семінарії, яку закінчив з відзнакою 30 червня 1923 року. Того ж самого 1923 року, після закінчення богословських студій, Івана Зятика рукоположили на священика. З 1925 до 1935 року о.Зятик виконував обов’язки префекта Української Католицької семінарії в м. Перемишлі. Окрім духовного формування семінаристів, о.Іван готував їх до священства також інтелектуально: в 1925–1931 роках викладав для семінаристів катехитику, а від 1926 до 1935 року – спеціальну догматику. Попри свої обов’язки в семінарії, о. Іван Зятик служив як духівник та катехит в Українській Дівочій гімназії в Перемишлі. Отець Іван Зятик – людина сердечної доброти, великої покори, надзвичайної внутрішньої глибини. Він помітно відрізнявся від інших і своєю проникливістю та вмінням слухати справляв сильне враження на тих, хто його оточував. Бажання вступити до монастиря визрівало в нього досить довго, хоча канонікам консисторії не дуже подобалося таке рішення і вони всіляко намагалися відрадити його від цього кроку. І все ж, незважаючи на перепони, 15 липня 1935 року о. Зятик остаточно вирішив вступити до Чину Найсвятішого Ізбавителя. Після новіціяту в Голоску (1936 р.) о.Івана скерували до монастиря Матері Божої Неустанної Помочі у Станиславові (тепер Івано-Франківськ). Однак його перебування там було недовгим, бо вже восени наступного 1937 року о. Зятик переїхав до Львова, де поселився в монастирі св. Климентія по вул. Зибликевича 56–58 (нині вул. Івана Франка). Отець Іван керував цілою господаркою монастиря, а за відсутності Протоігумена о. Де Вохта заступав його. Коли у 1934 році Отці Редемптористи відкрили свою семінарію в Голоску (Львів), о. Івану доручили посаду професора догматичного богослов’я та Святого Письма. Від 1941 до 1944 рр. о. Зятик виконував обов’язки настоятеля Тернопільського монастиря Успення Пресвятої Богородиці, а в 1944–1946 рр. – настоятеля монастиря Матері Божої Неустанної Помочі в Збоїсках, де було розміщено гімназію-ювенат Отців Редемптористів. Після закінчення Другої світової війни настав жахливий час для України, Греко-Католицької Церкви і Львівської Провінції Редемптористів. Заарештувавши всіх єпископів, радянські спецслужби навесні 1946 року зібрали до Голоска редемптористів з Тернополя, Станиславова, Львова та Збоїск, помістивши їх в неопалюваній частині великого монастиря. Був серед них і о. Іван Зятик. Під особливим наглядом отці перебували в тому домі цілих два роки. 3–4 рази на тиждень до них приходили, щоб перевірити, чи всі на місці, викликали співбратів на допити, схиляли до відступництва, обіцяючи високі посади за зраду віри й монашого покликання. В неділю 17 жовтня 1948 року більшовики забрали всіх братів з Голоска і вантажівками відвезли їх до монастиря Студитів в Уневі. Невдовзі до Бельгії депортували Протоігумена Редемптористів о. Йосифа Де Вохта, який перед від’їздом передав свої повноваження Протоігумена та генерального вікарія Української Греко-Католицької Церкви о. Івану Зятику, як одному з найдосвідченіших членів Чину, за яким радянська влада почала особливо стежити. 5 січня 1950 року вирішено арештувати о. Івана, а 20 січня того ж року Управління Міністерства державної безпеки видало ордер на арешт та обшук о. Івана Зятика, який тоді мешкав в унівському монастирі. Після численних допитів 4 лютого 1950 року о. Зятику висунули звинувачення, в якому читаємо: „Іван Зятик дійсно з 1936 року є членом ордену Редемптористів і проповідує ідеї Папи Римського про розповсюдження католицької віри серед народів всього світу та об’єднання католиків”. Майже два роки о. Іван провів під слідством у Золочівській та Львівській в’язницях. Тільки за період від 4 липня 1950 р. до 16 серпня 1951 року його допитували 38 разів, а загальне число допитів протягом слідства становить 72. Незважаючи на важкі тортури (адже на кожному допиті над о. Іваном жорстоко знущалися), о. Зятик не став зрадником і не піддався безбожній владі, хоч для впливу на нього використовували навіть близьких родичів. Остаточне звинувачення винесено в Києві 21 листопада 1951 року: о. Івана Зятика засудили на 10 років позбавлення волі за „сприяння учасникам антирадянської націоналістичної організації та антирадянську агітацію” (ст. 20–54–1 „а”, 54–10 ч.2 КК УРСР). Своє ув’язнення о. Зятик мав відбувати у виправно-трудовій колонії „Озерний Табір № 7” МВС м. Братська Іркутської області. У неволі над ним жахливо знущалися. Так, за свідченням очевидців, у Велику П’ятницю 1952 року о. Івана Зятика сильно побили палицями, облили водою й залишили лежати на морозі. Побої й застуда стали причиною смерті: через три дні, тобто 17 травня 1952 року, він помер у в’язничому шпиталі. Отця Зятика поховано в Тайшетському районі Іркутської області. Предвічний Архітектор поклав ще один коштовний камінчик у велику мозаїку мучеників за віру...

 

 

Блаженна сестра Тарсикія Мацьків СНДМ, 1919–1944

Ольга Мацьків народилася 23 березня 1919 року в місті Ходорові Жидачівського р-ну Львівської області. Батьки Ольги були середньо заможні, побожні, релігійно-практикуючі християни греко-католицького віровизнання. Батько, Роман Мацьків, працював у м. Ходорові начальником залізниці, тож коли депо перенесли до Рави Руської, то він із цілою родиною переїхав туди. Мати, Марія Мацьків, із роду Кука, була домогосподинею. Батьки старанно виховували своїх дітей, навчаючи їх власним прикладом сумлінному виконанню обов’язків, працьовитості, молитві й любові до Бога. Мама Ольги була дуже доброю, ніжною, милою й ці риси передала дочці. Ольга з раннього дитинства виявляла свою любов до Бога і всього навколишнього. Початкову школу дівчинка закінчила в Ходорові. Вчилася добре. Почала ходити до гімназії в м. Ходорові, а згодом вступила до „Державної Промислової Жіночої Школи” у Львові, яку закінчила 17 червня 1937 року, отримавши спеціальність вчителя крою та шиття. Любов до Бога й молитви, закладена мамою в серце маленької Ольги, зростала щодня. Дівчина була побожною, любила молитися, часто ходила до церкви на богослужіння. Так сформувалось у неї покликання і виросло нестримне бажання посвятити себе цілковито Богові. Але її мама ніяк не хотіла на це погодитися, не бажала і слухати про монастир, чинила різні перешкоди, навіть не пускала дочки до церкви. Закінчивши у 1937 році школу, Ольга перший раз приїхала до новіціятського дому в Кристинополі, щоб придивитися до життя в монастирі, але на той час вона ще не мала достатньої відваги, щоби переступити заборону матері. Однак Божий голос у її серці не давав спокою. З Божою допомогою вона подолала ці труднощі і 3 травня 1938 року вступила до Згромадження Сестер Служебниць НДМ. З перших днів перебування в монастирі Ольга справила на всіх миле й гарне враження. Після закінчення кандидатури 4 листопада 1938 р. вона облеклася в монашу одежу, прибравши ім’я Тарсикія. Перші обіти с. Тарсикія склала 5 листопада 1940 року. Після складення обітів була відповідальною за робітню в монастирі, а також працювала у господарській школі вчителькою крою та шиття і була відповідальною за хвіртку в новіціятському домі. Сестри, які проживали з нею, засвідчували велику любов с. Тарсикії до Бога і ближнього. Завдяки глибокій злуці з Богом, с. Тарсикія відзначалася великими людськими й духовними чеснотами, які свідчили про автентичність життя богопосвяченої особи, вповні відданої Господеві. Була тихою, спокійною, веселою, ввічливою, любила робити приємність іншим, мала дар терпеливості й любові до ближнього. Кожну доручену їй працю виконувала з великим старанням і відповідальністю. Вміла з покорою й радістю переносити духовні й фізичні терпіння. Часто просила їх в Ісуса, жертвувала ці терпіння й молитви за грішників. Таким взірцевим життям вона була прикладом для співсестер та заохотою до наслідування у вірності й посвяті Господеві. Новіціят і перші роки після складення обітів с. Тарсикії випали на важкий воєнний час, позначений багатьма небезпеками. Сестра Тарсикія була свідома того, що відбувається у світі. Вона знала, що більшовики переслідують Церкву, розганяють монастирі, заарештовують священиків, монахів, монахинь, вивозять їх на Сибір. Але ці обставини її не захитали, навпаки, спонукали до повного віддання свого життя Господеві. Сестри взаємно заохочували себе до вірності Богові і Католицькій Церкві, незалежно від обставин, в яких вони будуть перебувати, і тих випробувань, які їх чекатимуть. І в цьому намірі вони багато молилися. Ще перед наступом більшовиків сестра Тарсикія склала на руки свого духовного провідника о. Володимира Ковалика ЧСВВ обітницю, що жертвує своє життя за навернення Росії, а також за Католицьку Церкву. 17 липня 1944 року після обіду почався наступ більшовиків на Кристинопіль. Сестри були змушені ховатися у пивниці під будинками, яку заздалегідь приготували. Усю ніч аж до ранку тривали: бій, бомбардування, стрілянина та палали вогні. Сестра Тарсикія весь час сиділа й молилася на вервиці. Відчувала неймовірний страх, а крім того і нестерпний біль голови. Уже вранці російські війська були біля будинку сестер. Кожного дня до новіціятського дому приходив відслужити Святу Літургію о. Йосиф Загвійський ЧСВВ, який був магістром новіціяту. Цього ранку сестри очікували отця, але він не прийшов. Сестра Тарсикія також дуже чекала на священика, бо мала велике бажання прийняти участь в Службі Божій. Трохи пізніше задзвонив дзвінок, тож с. Тарсикія, думаючи, що прийшов отець, із радістю побігла відчинити хвіртку. Невдовзі почувся постріл, і с. Тарсикія впала на землю. Мертве її тіло сестри занесли до пивниці, вони старалися ще врятувати її молоде життя, але намарно. Убивця с. Тарсикії зробив це з ненависті до Католицької Церкви й віри. Його слова: „Я її вбив, – ...бо вона монашка”, – найкраще пояснюють дії цього злочинця. Сестра Тарсикія Мацьків була готовою вмерти за Католицьку віру й Церкву, що й засвідчила своєю геройською смертю, впавши від кулі більшовицького солдата.

 

 

Блаженна сестра Олімпія Біда Згр. Св. Йосифа, 1903–1952

Ольга Біда народилася 1903 року в с. Цеблів Сокальського району Львівської області. Батько – Олексій, мама – Ганна. Ольга закінчила чотири класи початкової школи. До монастиря СС. св. Йосифа пішла в юному віці, отримавши при постризі монаше ім’я Олімпія. Після новіціяту с. Олімпію направили в с. Жужель Сокальського району. Сестри займалися духовним вихованням підростаючої молоді. Попередньо ходили по навколишніх селах та розпитували батьків про те, чи можуть дати на навчання та виховання свою дитину. На той час у монастирському домі було 12 дівчат. Сестра Олімпія була призначена їхньою вихователькою та опікункою. У 1938 році с. Олімпію переводять до м. Хирова, де вона стає Настоятелькою Дому. Сестра Олімпія замінювала сестрам маму, вона мала правдиве, любляче серце і поводилася з сестрами, як з Божими дітьми. Була покладистою, терпеливою та спокійною, ніколи не підвищувала голосу. Сестра Олімпія мала духа молитви, якого прищеплювала іншим. У селі при церкві діяла потужна організація Апостольства Молитви, яку сестри ревно підтримували. Заховуючи харизму Згромадження, сестра Олімпія зобов’язувала інших до постійної праці в захоронці. Виховані сестрами діти витримали у вірі в часи атеїстичного режиму. Надходили важкі часи для нашої Церкви. Сестер вже неодноразово попереджували і погрожували їм, щоб познімали габіти. Але вони, скріплені духом Христа, далі продовжували нести Добру Новину і робили це не тільки словами, а й власним прикладом: збирали вірних на молитви, катехизували молодь. Сестри продовжували в місті Хирові та в навколишніх селах апостольську місію. З 1946 року сестри Олімпія, Лаврентія та Глікерія таємно від влади готували дітей до Першого Святого Причастя. Із-за явної й видимої апостольської праці сестер представники більшовицької влади серйозно зацікавились монастирським домом у м. Хирові. Почався терор. Для енкавеесівців увійшло у звичку робити „візити” у монастирську обитель: вриваючись у монастир, вони робили обшук, забирали те, що їм подобалось, насміхалися з монахинь, погрожували їм, вимагали зректися життя з Богом. Сестри мужньо відповідали: „Ми присягали Великому Богу і габіт не скинемо”. Монахині були поставлені перед фактом: або вони переходять у лоно одержавленої Православної Церкви й тим самим співпрацюють із безбожними органами влади, або залишаються на своїх християнських позиціях. Сестри твердо вибрали друге, тож тим самим добровільно пішли дорогою мучеництва. Це не злякало їх, а навпаки, ще більше скріпило у вірі, бо були переконані, що ворогом керує ненависть до Католицької Церкви і католицької віри. Своєю присутністю в монашому одязі вони підтримували віру серед людей. Реакція на таку тверду постанову була однозначною. У квітні 1950 р. енкавеесівці напали на монастирський дім. Це було остаточним знаком, що сестер заарештують і вивезуть, тому що стали вони вже надто небажаними для місцевої безбожницької влади. В одну з неділь 1950 року сестри підпільно проводили богослужіння з людьми на цвинтарі. Самі, без священика... Енкавеесівці, одягнені по-цивільному, оточили сестер і повели в приміщення школи, яке було зайняте представниками НКВС. У школі енкавеесівці зняли із сестер свідчення і після того погнали їх до монастирського дому, в якому зробили детальний обшук. Опісля монахинь посадили в машину і завезли у в’язницю м. Борислава. Там ув’язнені перебували 6 тижнів. З архівних документів видно, що сестри були стійкими та твердими у вірі і мужньо боронили свої релігійні переконання. 16 березня 1950 року сестра Олімпія дістала вирок: виселення у віддалені місця Радянського Союзу за антирадянську діяльність. Долю вже було вирішено – досмертне вивезення в Томську область. Важка, довга дорога до місця виселення – с. Харськ. Після приїзду, незважаючи на біль ноги (відновилося запалення ключового нерва), сестра Олімпія була змушена ходити до праці. Крім цього, вона ще виконувала обов’язки настоятельки, доглядала за хворою сестрою, пильнувала духовні вправи. Спільна молитва в таких умовах ушляхетнювала й облагороджувала душу с. Олімпії. Глибоко з’єднана з Христом у любові через свої обіти, вона гідно приймає терпіння, які Бог їй посилає, тому що у всьому цьому бачить руку Божого Провидіння. У своєму листі до сестри Настоятельки вона пише: „Божа Всемогучість, Боже Провидіння не дасть своїм діткам пропасти на чужині, бо Він із нами й тут, між тими лісами й водами, не забуває про нас...”. На закид у листі, що були необережні, вона, як відповідальна особа, говорить, що є виселені лише за те, що є католицькими монахинями: „За віру, за справу Божу ми терпимо, а що може бути краще за це”. Щоб підсилити своє переконання дає приклад св. Івана Золотоустого, який також був переслідуваний за віру і був висланий. 23 січня 1952 року закінчилась земна мандрівка сестри Олімпії. Для сестер Згромадження св. Йосифа вона стала видимим знаком вірності Христові і знаком повної самопосвяти.

 

 

Блаженна сестра Лаврентія Гарасимів Згр. Св. Йосифа, 1911–1952

Левкадія Гарасимів народилася в 1911 році в с. Рудники Миколаївського району Львівської області. Батько – Ілля – був господарем, а мама – Юлія – сільською акушеркою з відповідною освітою. В їхній родині було шестеро дітей. У 1919 році Левкадія пішла до початкової школи, але закінчила тільки 4 класи. Після цього вона залишилась вдома допомагати батькам. Часто задумувалась над вибором стану життя. Із сусіднього села кілька дівчат вступило до Згромадження СС. св. Йосифа. Маючи такий приклад посвяти, Левкадія також вирішує стати монахинею. У 1931 році, коли Левкадії сповнилося 19 років, вона попросилася до Згромадження СС. св. Йосифа в селі Цеблів і була прийнята Настоятелькою с. Варварою Шапкою. Облечини відбулися 8 січня 1932 року в день Собору Пресвятої Богородиці і Святого Йосифа, її Обручника. Левкадія отримала монаше ім’я Лаврентія. В Цеблові сестру Лаврентію оточували гарні і святі сестри. Приклад старших сестер скріплював сестру Лаврентію у монашому покликанні. У 1933 році в присутності о. Де Вохта (ЧНІ) сестра Лаврентія склала свої перші обіти, після цього її вже посилали на парохії для апостольської праці. Згодом, у 1938 році, с.Лаврентія була скерована до міста Хирова разом із с. Олімпією, яка була Настоятелькою. Сестра Лаврентія була лагідної вдачі, дуже доступна й прихильна. Вона була великою співачкою, мала приємне сопрано й завжди співала Вечірню й Утреню. Сестра Лаврентія жила духом і харизмою Згромадження. Надходили важкі для нашої Церкви часи. Монахинь вже неодноразово попереджували й погрожували їм, щоб вони скинули габіти. Сестри сподівалися, що їх заарештують, але не хотіли лишати те місце, куди їх Боже Провидіння декілька років тому запровадило. Скріплені духом Христа вони далі продовжували нести Добру Новину й утверджувати на дусі інших навіть у часи арештів і переслідувань. У підпіллі сестри не переставали катехизувати, виховувати малечу. Вони готували до Святого Причастя дітей, хоч це було забороненим. Їхня любов до Бога й людей була геройською. Для працівників НКВС уже ввійшло в звичку час від часу вриватись у дім сестер, робити обшук, насміхатися. Сестри мужньо все терпіли. Але найжахливішими були нічні, раптові напади. Подібний напад стався в квітні 1950 року. На монастирський дім напали енкавеесівці, вони довго виломлювали двері, була ніч, сестри перелякалися. Сестра Лаврентія забігла в комірчину і через маленьке віконце вискочила в сад. Падав холодний дощ. Коли енкавеесівці вбігли в хату, то відразу зауважили відчинене вікно і побігли на пошуки в сад. Було темно, і вони багнетами проколювали кожен кущ, шукаючи сестру. Декілька разів багнет був перед очима сестри. Не знайшовши її, вороги пішли геть, а сестра до ранку мокла під дощем. Після того випадку вона серйозно захворіла, злягла, але й таку, прикуту до ліжка, її забрали у в’язницю в м. Борислав. Сестру вивезли насильно, але терпіння заради Христа було її добровільним вибором. Режим у в’язниці Борислава був дуже суворий. Годувати сестер відмовились: лише те, що сестри зуміли прихопити зі собою, було їхньою поживою. Монахині чекали свого призначення, а поміж тим відбувалися допити. Їхня доля була вирішена: досмертне вивезення в Томську область. Переїзд із в’язниці до Томська відбувався в дуже виснажливий спосіб. Коли конвоїри побачили, що сестра Лаврентія через хворобу є неспроможна ходити, то були змушені дозволити с. Олімпії супроводити її в дорозі, їхали два тижні. Під час пересадки на пароплав с. Лаврентію з високою температурою переносили на палубу сестри та люди. 30 червня 1950 року сестри отримали призначення в селі Харськ. Житло були змушені шукати самі. Ніхто не хотів приймати людей, які мали зі собою хвору на ту- беркульоз. Та одна родина росіян, також вивезених, виявила милосердя, віддавши одну кімнату, у якій лежав паралізований господар дому. В тій кімнаті за перегородкою жила сестра Лаврентія. Сестер дуже швидко залучили до праці. Сестра Лаврентія була змушена виконувати бодай якусь роботу – виготовляла на замовлення людей штучні квіти. До лікарів звертатися було марно. Радянська система була настільки звироднілою й спрямованою на знищення „ворогів народу”, що місцеві лікарі не були зацікавлені в тому, щоб полегшувати муки виселених. Сестра Лаврентія, бувши фізично немічною, мужньо й охоче переносила терпіння. Вона не лише терпляче зносила крики повільно вмираючого паралізованого господаря, але молилася за нього. І це принесло свій результат. Він змінився: перестав кричати й злагіднів до присутніх. Сестра мала особливу набожність до Пресвятої Богородиці, тому мала ласку перейти у вічність у Навечір’я празника Успення Божої Матері. Померла в опінії святості, тужачи за Святим Причастям. Її життя було устелене терном, неймовірними терпіннями і стражданнями. Вона все терпляче переносила в ім’я Всевишнього, на його прославу, живучи за Його Заповітами, прославляючи і звеличуючи Боже милосердя.

 

 

Блаженний Володимир Прийма дяк, 1906–1941

Володимир Прийма народився 17 липня 1906 року в селі Страдч. Батько, Іван Прийма, був дяком і секретарем при церкві, мати – Ганна Прийма. Охрещений в селі Страдч у 1906 році. Володимир Прийма закінчив дяківську бурсу при Митрополитові Адреєві Шептицькому. Був дяком і дириґентом у церкві с. Страдч. Одружився 10 листопада 1931 року з Марією Стойко. Дяк Володимир Прийма – це порядна, добра людина, яка зберегла міцну віру і не злякалася небезпеки військового часу та переслідування, яких зазнавала Українська Греко-Католицька Церква зі сторони вороже налаштованого більшовицького режиму. Він приймав активну участь у житті парохії. Взагалі родина була взірцевою в селі, батько Прийми Володимира був дяком, його брати, Мирон і Максим, були священиками. Зі слів ще живих парохіян, дяк користувався пошаною, його любили і цінували як гідну, чесну і справедливу людину. У чисельних описах його трагічної мученичої смерті можна викристалізувати певність, що він убитий атеїстичним режимом через ненависть ворогів до католицької віри. Свідки зазначають, що в четвер 26 червня 1941 року дяк Володимир Прийма і отець-доктор Микола Конрад пішли зі св. Тайнами сповідати хвору жінку. По дорозі додому, коли вони поверталися, їх наздогнали енкавеесівці. Священика та дяка вхопили і, страшно лаючись, повели до лісу, який називається Бірок. Ризикуючи власним життям, Володимир Прийма залишився з отцем Миколою Конрадом. Обох їх по-звірячому замордували. Тіло дяка Володимира Прийми було дуже покалічене, побите, він мав поламані ребра. Дяк Володимир Прийма засвідчив свою віру в Бога мученицькою смертю.

 

 

Блаженний отець Еміліян Ковч 1884–1944

Народився Еміліян Ковч у сім’ї військового капелана УГА в с. Космач на Косівщині 20 серпня 1884 року. Іспит зрілості склав в Українській Державній Гімназії у Львові. Теологічні студії здобував у колегії св.Сергія і Вакха в Римі в 1905–1911 роках. У 1910 році одружився з Марією-Анною Добрянською. Священичі свячення отримав з рук єпископа Григорія Хомишина у 1911 році. Завідував парохією у Підволочиськах Скалатського повіту. У 1912 році зголосився на місійну працю в Югославії, де завідував парохією Козарац у Боснії. Отець Еміліян мав прекрасний дар проповідувати Боже Слово. Він умів потішити, розвеселити й навернути майже кожну душу до Бога. Про Всевишнього і про Пресвяту Богородицю він так ревно говорив, що люди з жалю й радості плакали. У 1926 році отець Еміліян повернувся до Галичини і став сотрудником парохії у с. Серниках Горішніх Рогатинського повіту. В 1919 році вступив до УГА і став польовим духівником Бережанського Коша. Щоранку, відслуживши Літургію, він поспішав до шпиталю, на поле вправ, у канцелярію. Скрізь полагоджував якісь конфлікти, підбадьорював недужих. Певну „нерозсудливість” виявляв лише під час бойових дій: завжди виривався на передову. „Знаю, – говорив він, – що вояк на лінії фронту почувається найкраще, коли бачить там лікаря й духівника”. І жартома додавав: „Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере”. Від 1922 році отець Еміліян став довголітнім парохом у церкві св. Миколая міста Перемишляни на Львівщині. У донедавна сполонізованому місті вирує українське релігійне, громадське, господарське життя. Польська влада, а згодом і радянська, о. Ковча, звісно ж, не любила. Обшуки в хаті священика стали недоброю місцевою традицією: лише за 1925–1934 рр. їх було майже 40, половина з яких завершувалась арештом і довшим чи коротшим ув’язненням. Втім, завдяки своєму організаційному хисту, простій людській мудрості, наполегливості, священик завжди знаходив вихід із найскрутніших ситуацій. Іноді йому вдавалося просто неможливе, як-от: за радянських часів організувати на Йорданське водосвяття процесію, яка спорудила на річці величезний льодяний хрест і прикрасила його жовто-блакитними стрічками. „Над тією хатою ангели пролітають...”, – так говорили парохіяни про скромний будиночок, де мешкала священича сім’я – о. Еміліян із дружиною та шістьома дітьми. Майже завжди там жили ще кілька осиротілих діток. Отець залишав їх на якийсь час у себе, щоб відійшли від болю втрати, а потім знаходив для них місця у сиротинці. Він надзвичайно милосердно ставився до бідних. Завжди матеріально допомагав їм – швидше, аніж своїм власним, купував убогим дітям одяг, книжки, необхідні для навчання. Як глибокий патріот, о. Ковч вмів і зганити своїх парохіян за надмірний „національний запал”. Коли після приходу радянської влади деякі парохіяни кинулись зводити порахунки із місцевими поляками, о. Еміліян сказав на проповіді: „Високоприподобному... Здавалось, що я виховував вас на добрих парохіян.... Мені соромно за вас перед Господом”. Одного червневого дня 1941 року НКВС проводило у Перемишлянах масові арешти. Потрапили до рук енкавеесівців і о. Ковч із двома доньками. Лише чудом їм пощастило врятуватись. Через кілька днів у містечко вступили німці. Люди прийшли до улюбленого пастиря з вісткою про втечу комуністів, з радості вони понесли священика до храму. Під час відправи церкву заповнило голосне ридання – сюди уже долетіла звістка про те, що ніхто із заарештованих не вижив. Усі, схоплені енкавеесівцями, були закатовані. З приходом німців починається масове винищення євреїв. Перемишлянський парох просить вірних, а особливо молодь, не вступати на службу до нової влади, не піддаватись на антисемітські провокації. Тим часом переслідувані шукають порятунку в християнського священика. Якось кілька євреїв вбігло до хати й стали благати в Отця порятунку: німці кинули у божницю запальні бомби, закрили двері й нікого не випускали. Отець вбіг між юрбу і голосно по-німецьки (цю мову він знав блискуче) наказав поліції розійтись. На диво, вояки розгубилися і розійшлися. А о. Ковч почав витягати з вогню тіла людей. У 1942 р. у Перемишлянах німці створюють гетто. Євреї сподіваються, що прийнявши християнство, вони врятуються від смерті. Й ось в о. Ковча з’являються делегації євреїв – близько тисячі осіб просять священика охрестити їх. Душпастирю нелегко було прийняти рішення. Він їздив радитись у цій справі до Митрополита Андрея Шептицького. З одного боку, як священик, він був зобов’язаний Високоприподобному охрестити ближнього у небезпеці смерті, з іншого – чи можна вділяти цю Тайну людині, що приймає її далеко не з релігійних міркувань. Між тим, часу для роздумів не було: по місту уже розвісили афіші про примусовий прихід євреїв до гетто. Отець Ковч приймає рішення: провівши попередньо катехизацію, навчивши оглашенних Символу віри, він проводить масове хрещення перемишлянських євреїв. Більшість новоохрещених таки пішла у гетто і розділила долю інших. Розповідають, що там вони створили окрему громаду, яка відкрито визнавала християнство. Така безстрашна діяльність о. Ковча перешкоджала планам німецьких окупантів. 30 грудня 1942 р. його заарештували та вивезли до Львова у в’язницю на вул. Лонцького. Кровожерні гестапівці після тортур та знущань над українським священиком кидали його на землю, як якусь річ, а не людську істоту. Він уже не володів своїми ногами, які стали нерухомими... На його обличчі не було видно пригнічення, притаманного кожній людині, якій завдають неймовірного болю... Якась неземна усмішка осявала благородне обличчя ієрея. Він, – поважного віку священик, битий і мучений, – потішав молодих... Півголосом молився за свою паству, за всіх терплячих... Родина і знайомі робили усе можливе, щоб звільнити отця, великих старань для цього доклав і Митрополит Андрей Шептицький. І вихід на волю о. Ковча був можливий, якби він відмовився хрестити євреїв. Та о. Еміліян був непохитний і сказав гестапівцям: „Закон, який залишив мені мій Володар, говорить: „Хрестіть в ім’я Отця і Сина і Святого Духа” Нема в ньому ні слова про жидів. Хто хоче хреститись, того і хреститиму в ім’я цього закону.” Незабаром о. Еміліяна вивезли до концтабору „Майданек”, що біля Любліна (Польща), де він став лише № 2399. Цей концтабір налічував біля ста бараків, у кожному з яких було від 300 до 700 заарештованих. Умови перебування тут відзначалися особливою нестерпністю. Німці „потішали” новоприбулих, кажучи: „Колись повернетесь до родичів, але через комин крематорію”. Отця Ковча призначили в 14-ий барак, де наглядачем був поляк Зиґмунд Міллер. Аби утриматись на цій посаді, він бив усіх без винятку, але, дякувати Богу, дозволив отцеві відправляти в кутку бараку і вдавав, що не бачить, як той сповідав і причащав вірних. Своє ув’язнення отець Еміліян сприймав, як дарунок від Господа. Він писав своїм дітям: „Я розумію, що ви стараєтеся про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть із піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. І так вони переходять міст вічності. Я дякую Богові за Його доброту до мене. Окрім неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити собі, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться... Вони вмирають у різний спосіб, а я допомагаю їм переходити цей місток у вічність. Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, котрий Господь міг покласти на мою голову? Саме так. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що він послав мене сюди. Я не прошу його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтесь моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує молитов... Нехай Господь помилує їх”. Після Різдва 1944 року отець Еміліян важко захворів. У нього були проблеми зі шлунком і цього не вдалося приховати. Про це дізнався наглядач бараку, який і відправив отця до табірного шпиталю. Всі добре знали, що тут не лікують, а „допомагають” швидше померти. Про дальшу долю о. Ковча співв’язні нічого не знали, оскільки вже на початку весни ніхто більше його там не бачив. Лише у 1972 році дочці отця Еміліяна вдалось отримати довідку про смерть, у якій зазначалось, що в’язень концтабору Еміліян Ковч помер 25 березня 1944 року внаслідок гнійного запалення сполучної тканини правої ноги, котре спричинило порушення кровообігу. У вересні 1999 року Єврейська Рада України посмертно присвоїла о. Еміліяну Ковчу звання „Праведник України”. Врятовані ним люди завжди з трепетом у серці пам’ятатимуть свого рятівника. Отець Еміліян Ковч – це мученик наших днів, мученик останньої Світової війни, універсальний мученик, у якому кожний знайде відповідний взірець до наслідування.

 

 

Teodor (Teodor) Romża
(14 IV 1911–1 XI 1947)

Biskup, pierwszy męczennik unii użhorodzkiej.
Urodził się w Wielkim Byczkowie na Zakarpaciu w rodzinie kolejarza. Po ukończeniu studiów na Uniwersytecie Gregoriańskim w Rzymie przyjął święcenia na Boże Narodzenie 1936. Od wiosny 1938 roku pracował jako duszpasterz wśród górali w zagubionych wioskach karpackich. Jesienią 1939 r. został dyrektorem duchowym i profesorem filozofii w Wyższej Szkole Teologicznej w Użhorodzie. 24 września 1944 roku został biskupem. Gdy po II wojnie światowej Zakarpacie znalazło się w granicach ZSRR, miejscowe władze, rozprawiwszy się już z Kościołem greckokatolickim na Ukrainie Zachodniej, tu działały bardziej powściągliwie, licząc na to, że jeden młody biskup łatwiej da się urobić niż całe grono starszych doświadczonych hierarchów we Lwowie. Tymczasem bp Romża okazał się twardym przeciwnikiem – nie zamierzał wyrzekać się jedności ze Stolicą Apostolską i starał się rozwijać lub przynajmniej ratować życie religijne na swoim terenie. W tej sytuacji stał się jednym z głównych celów ataków komunistów, którzy pod koniec października 1947 roku sprowokowali wypadek drogowy, mający spowodować śmierć mężnego biskupa. Wyszedł z kraksy bez większych obrażeń, trafił jednak do szpitala, gdzie w kilka dni później zmarł w tajemniczych okolicznościach.
Bp Romża stał się symbolem męstwa i wytrwania w wierze grekokatolików ukraińskich, wywodzących się z unii użhorodzkiej (1646).

 

 

S. Jozafata (Josafata) Hordaszewska (1869–7 VI 1919)

Siostra zakonna, współzałożycielka Zgromadzenia Służebnic Najświętszej Maryi Panny. Męczennica miłosierdzia końca I wojny światowej.
Była rodowitą lwowianką, od najmłodszych lat odznaczała się bogatym życiem wewnętrznym i wielką wrażliwością na biedę i nieszczęścia innych. W wieku 18 lat odbyła ćwiczenia duchowe pod kierunkiem bazylianina o. Jeremiasza Łomnickiego, który odtąd stał się jej przewodnikiem duchowym. W 1892 roku wraz z nim i o. Kyryłą Sieleckim założyła Zgromadzenie Służebnic Maryi Niepokalanej – pierwszą żeńską wspólnotę zakonną wśród grekokatolików, prowadzącą czynną działalność apostolską. Założycielka chciała, aby zgromadzenie to służyło przede wszystkim ubogim, którzy w tamtym czasie żyli na bardzo niskim poziomie duchowym i społecznym. Siostry działały więc wśród chorych, otwierały przytułki dla dzieci, katechizowały młode pokolenie, wyszywały szaty liturgiczne itp. Już w pierwszym okresie swego istnienia zgromadzenie wyszło poza Galicję, docierając do Brazylii, Kanady i Chorwacji, dziś istnieje ono w 16 krajach. Codzienna wyczerpująca praca założycielki osłabiłała jej siły i zdrowie, przyspieszając śmierć w wieku 50 lat.