Під час візиту в Україні Іван Павло ІІ на двох урочистостях у Львові беатифікував 30 слуг Божих візантійсько-українського і латинського обряду. Спочатку під час святої меси 26 червня 2001 р. в латинському обряді Святіший Отець оголосив блаженними 2 священиків львівської архієпархії, а наступного дня під час української літургії – 28 греко-католиків, більшість яких була мучениками гітлерівського і комуністичного тоталітаризму: 7 єпископів, 6 єпархіальних священиків, 3 монахині (в тому одна не мучениця) і одну світську особу.

– metropolita lwowski obrządku łacińskiego. Wybitny naukowiec słynący zarazem z pomocy ubogim. Znany z życzliwości, pokory i pobożności, która zjednywała mu licznych przyjaciół. Troszczył się o sprawy oświaty i wychowania, zwłaszcza religijnego, oraz o rozwój życia intelektualnego.

Urodził się w Wilamowicach koło Kęt (dziś diecezja bielsko-żywiecka, wówczas krakowska). 6 lipca 1884 roku przyjął święcenia kapłańskie z rąk kard. Albina Dunajewskiego. Studiował w Wiedniu, Rzymie i Paryżu. W 1891 roku został profesorem teologii dogmatycznej na Uniwersytecie Jana Kazimierza we Lwowie, przez pewien czas był rektorem tej uczelni. Mimo młodego wieku był bardzo lubiany i szanowany przez studentów i profesorów. Właśnie sława wybitnego naukowca skłoniła cesarza Franciszka Józefa do przedstawienia jego kandydatury na metropolitę wakującej wówczas stolicy arcybiskupiej we Lwowie. Leon XIII mianował 17 grudnia 1900 roku kapłana-profesora metropolitą lwowskim.

Blisko 23-letnia posługa duszpasterska abp. Bilczewskiego przypadła na bardzo trudny dla archidiecezji okres: rodził się nacjonalizm ukraiński, nasilały się napięcia polsko-ukraińskie, w 1914 r. wybuchła I wojna światowa, która w wielonarodowym tyglu ziemi lwowskiej była szczególnie zaciekła. Gdy w 1918 roku Polska odzyskała niepodległość, wojna o Lwów toczyła się nadal. W 1920 roku znów trzeba było bronić niepodległości przed bolszewikami. Wydarzenia te wpłynęły na pogorszenie się stanu zdrowia arcybiskupa, który starał się bronić polskiej racji stanu, dążąc zarazem do pojednania między zwaśnionymi narodami. Wiele uwagi poświęcał ubogim i potrzebującym, okazując wszystkim dobroć serca, życzliwość, pokorę i pobożność, która zjednywała mu licznych przyjaciół. Troszczył się też o sprawy oświaty i wychowania, zwłaszcza religijnego, i o rozwój życia intelektualnego. Jako ostatni używał honorowego tytułu, nadanego niegdyś przez władze zaborcze: prymas Galicji i Lodomerii. Zmarł w opinii świętości.

– kapłan, założyciel Zgromadzenia Sióstr Miłosierdzia św. Józefa (józefitek). Zasłynął jako „Ojciec ubogich i kapłan bezdomnych”, troszczący się o zbawienie dusz wszystkich, których Bóg postawił na jego drodze.

Urodził się w Sanoku w średnio zamożnej, pobożnej rodzinie. W dzieciństwie ciężko zachorował na płuca, co sprawiło, że stał się bardzo wrażliwy na chorych, słabych, ubogich i potrzebujących. Po ukończeniu liceum w Przemyślu rozpoczął studia prawnicze we Lwowie, ale po roku przerwał je, wstępując do miejscowego seminarium duchownego. Naukę musiał w pewnym momencie przerwać ze względu na nawrót gruźlicy i dopiero po 2 latach intensywnego leczenia przyjął święcenia kapłańskie 21 lipca 1871 roku.

Przez pierwsze 6 lat pracował w różnych parafiach archidiecezji lwowskiej, wykazując szczególne uzdolnienia duszpasterskie i charytatywne. W czasie epidemii cholery w Wojniłowie ofiarnie posługiwał chorym, wynosząc nieraz zmarłych na własnych rękach. Wtedy też ogłosił Katechizm świętego Kościoła katolickiego dla ludu (1875) oraz Rady dla młodych dziewcząt i chłopców. Od 1877 roku mieszkał na stałe we Lwowie, najdłużej pracował w parafii św. Mikołaja. W 1879 roku założył Towarzystwo Wzajemnej Pomocy Kapłanów „Bonus Pastor”, a w 3 lata później – tanią kuchnię we Lwowie (wraz z Towarzystwem Kuchni Ludowych), Dom Pracy dla bezdomnych, w 1884 roku – Zakład św. Józefa dla nieuleczalnie chorych. W tym samym roku 17 lutego powołał do życia Zgromadzenie Sióstr Miłosierdzia św. Józefa dla opieki nad chorymi i cierpiącymi oraz w celu prowadzenia działalności wychowawczej.

Trudno nawet wyliczyć wszystkie jego dzieła miłosierdzia i wychowawcze oraz całą twórczość literacką i oświatową, jaką po sobie pozostawił. Nazywano go „Ojcem ubogich i kapłanem bezdomnych”. Jego jedynym pragnieniem było „być wszystkim dla wszystkich, aby zbawić się mógł każdy”. Gdy zmarł, mieszkańcy miasta i okolic zachowali go w pamięci jako świętego.

Миколай Чарнецький народився 14 грудня 1884 року в західноукраїнському селі Семаківці в простій та побожній багатодітній селянській сім’ї Олександра й Парасковії. Із дев’яти дітей Миколай був найстаршим. Початкову й середню освіту здобув у с. Товмач, після чого вступив до гімназії св. Миколая у Станиславові (Івано-Франківську). Покликання Чарнецького до духовного стану визрівало з дитинства, тому юнак заявив про бажання присвятити себе Богові як священик. У 1903 році Владика Г. Хомишин відсилає Миколая на навчання до Риму. Під час короткого візиту в Україну Кир Григорій Хомишин 2 жовтня 1909 року рукоположив Миколая Чарнецького на священика. Після цього о. Миколай знову повернувся до Рима, де невдовзі здобув ступінь доктора богослов’я. Восени 1910 року о. Чарнецький приїхав до Станиславова і став професором філософії та догматичного богослов’я в місцевій семінарії, водночас виконуючи обов’язки духівника у тому ж закладі. Однак серце о. Миколая поривалося до монашого життя, і тому в жовтні 1919 року він вступив до новіціяту Отців Редемптористів у Збоїсках поблизу Львова, а через рік, 16 жовтня 1920 року, склав свої перші монаші обіти. Прагнучи працювати задля єднання християн і навернення духовно занедбаних людей, в 1926 р. Отці Редемптористи Львівської Провінції ЧНІ відкривають у місті Ковелі на Волині свій місійний осередок. Як ревного місіонера, туди послали й о. Чарнецького. Невдовзі він здобув велику пошану серед місцевих людей і навіть серед православного духовенства. Відкривши монастир і церкву в Ковелі, о. Миколай докладає всіх зусиль, щоб дотримуватися чистоти Східного обряду в Літургії. Зауваживши таку ревну працю ієромонаха Миколая Чарнецького ЧНІ, Папа Пій XI у 1931 призначив його титулярним єпископом Лебедським і Апостольським Візитатором для українців-католиків Волині та Полісся. На тих землях Чарнецький трудився майже 14 років, спочатку як місіонер, а пізніше як єпископ. Перший український Владика-редемпторист зазнавав переслідувань від самого початку своєї діяльності. Під час радянської окупації Західної України в 1939 році Чин Редемптористів, а разом з ними й Кир Миколая, вигнали з Волині. Владика Чарнецький оселився у Львові, в монастирі на вул. Зибликевича (тепер вул. Івана Франка). Після відновлення діяльності Львівської Богословської Академії в 1941 році Кир Миколай став одним з її професорів: він викладав деякі філософські дисципліни, психологію та моральне богослов’я. Задля його спокійної вдачі, що спиралась на міцну та непохитну віру в Боже Провидіння, глибоку покору та молитовний дух, студенти вважали Владику за святого. Як вони самі стверджували, Кир Чарнецький був для них найкращим взірцем монаха й людини взагалі. Коли радянські війська вдруге зайняли Галичину в 1944 році, почалась довга і тяжка Хресна Дорога Владики Чарнецького. 11 квітня 1945 року, близько 2300 Миколая Чарнецького заарештували. Його тримали у в’язниці НКВС на вул. Лонцького і жахливо над ним знущалися: будили серед ночі, допитували, били. Згодом Владику відвезли до Києва, де він провів цілий рік серед численних побиттів та знущань, аж поки його справу не розглянули в суді. Нарешті оголосили вирок: як „агентові Ватикану” 10 років у зоні посиленого режиму. Спочатку Владику Чарнецького разом з Митрополитом Сліпим відіслали до сибірського містечка Маріїнська Кемеровської області, а пізніше його часто переводили з одного табору до іншого. Згідно з достовірними джерелами, за час свого ув’язнення (від арешту у Львові в квітні 1945 року до звільнення в 1956 році) єпископ Чарнецький відбув 600 годин допитів і катувань, побував у 30-ти різних в’язницях і таборах примусової праці. Незважаючи на фізичні й душевні страждання, Владика завжди знаходив слово потіхи для співв’язнів, духовно підтримував їх, кожного знав на ім’я. Не дивно, що до єпископа Чарнецького завжди горнулися нещасні, бо тільки в нього знаходили розраду. Останні роки свого ув’язнення Кир Миколай провів у тюремному шпиталі в Мордовії. У 1956 році стан здоров’я Владики настільки погіршився, що лікарі не давали надії на життя, йому вже навіть пошили одяг, у якому ховали в’язнів. Табірне керівництво вважало Чарнецького за безнадійно хворого, тому вирішило відіслати його до Львова, щоб ніхто не зміг звинуватити радянську владу у смерті єпископа. Отож у 1956 р. Владика Миколай Чарнецький повернувся до Львова. Він тричі хворів на гепатит, мав багато інших недуг, а тому відразу був змушений лягти до лікарні. Всі думали, що Кир Миколай вже багато не проживе, але Господь продовжив його життя, адже цей духовний батько був таким потрібним Українській Церкві. Через деякий час Владика видужав і замешкав з братом Климентієм ЧНІ по вулиці Вечірній 7, де його оточили дбайливою опікою співбрати по Чину та Сестри Милосердя св. Вінкентія. Тут Кир Миколай продовжував свій апостолят молитви та терпіння. В самітній кімнаті, як у келії, молився та читав. Ті, хто відвідував його, розповідали, що часом бачили Владику в стані захоплення. Навіть коли був тяжко хворий, Владика Миколай після повернення до Львова залишався вірним своїй місії Доброго Пастиря: духовно підтримував своїх співбратів, готував кандидатів до священства і висвятив понад десять священиків. Однак покращення стану здоров’я Владики не було тривалим. 2 квітня 1959 року Владика помер в опінії святості. Його останніми словами було взивання до Матері Божої Неустанної Помочі, до якої Кир Миколай завжди мав міцне синівське довір’я. Похорон Владики Чарнецького відбувся 4 квітня 1959 року. Опис похорону, що зберігся в архіві Йорктонської Провінції ЧНІ, закінчується такими словами: „Ми думаємо, що прийде день, коли він буде канонізований, бо він був справді святим єпископом”. Всі, хто знав Кир Миколая, одностайно свідчать, що ціле своє життя він виявляв глибоку покору й святість, тож не дивно, що відразу після його смерті багато людей почало звертатися до Кир Миколая у своїх молитвах про допомогу. Це незабутнє враження святості та могутнього заступництва перед Богом відчуваємо під час молитовної зустрічі з Владикою біля його могили на Личаківському цвинтарі. Люди постійно приходять на цвинтар, де поховано Кир Миколая, і завдяки його заступництву випрошують у Бога різні ласки. Так, одна жінка, якій вже мали ампутувати хвору руку, набрала землі з могили Кир Миколая, приклала до руки й одужала. Саме відтоді люди стали часто брати цілющу землю з могили Владики.

Григорій Хомишин народився 25 березня 1867 року в бідній селянській родині в с. Гадинківці Гусятинського району Тернопільської області. Змалку Григорій виявляв великий потяг до знань і навіть допомагав своїм ровесникам, у такий спосіб заробляючи собі на навчання. Після здобуття початкової освіти та закінчення Тернопільської гімназії 1888 року побожний юнак вступив до Львівської Духовної семінарії. Роки навчання молодого богослова промайнули у ретельній праці над собою і невдовзі після закінчення студій 18 листопада 1893 року він отримав ієрейські свячення. Був призначений третім катедральним співпрацівником у Станиславові. Владика Юліян Сас-Куїловський побачив у молодому священикові велике майбутнє і тому скерував його на поглиблення богословських студій до Відня (1894–1899). Закінчивши студії докторатом, о. Григорій Хомишин спочатку отримав призначення другим катедральним сотрудником м. Станиславова, а 23 грудня 1899 року – першим сотрудником і катехитом у школах міста. Незабаром за добру працю на духовній ниві він отримав призначення на завідателя парохії в Коломиї. 1902 року Митрополит Львівський і Галицький Андрей Шептицький покликав талановитого священика собі на допомогу до Львова і призначив ректором семінарії. 16 квітня 1904 року за наполяганням Митрополита Андрея цісар Франц Йосиф І іменував Григорія Хомишина єпископом Станиславова. Свою єпископську діяльність Владика Григорій почав від реколекцій для духовенства, якими хотів духовно зміцнити священиків й заохотити їх до ревної душпастирської праці. Владика почав також проводити канонічні візитації парохій і при цьому давав кількаденні, а подекуди – й двотижневі місії для візитованих парохій, під час яких із великим успіхом проповідував і сповідав людей. Єпископ Григорій Хомишин усіма силами працював над розбудовою єпархії. Високу душпастирську працьовитість Владики супроводжувала його національно-патріотична свідомість. Він повсякчас молився за рідну Україну та її народ. Владику Григорія Хомишина радянська влада заарештовувала двічі. Перший раз 1939 року. Усю ніч водили його на третій поверх і вниз у будинку магістрату, де роз- ташувався НКВС, і тільки над ранком відвезли додому, де вже на той час було проведено обшук. Вдруге ж єпископа Григорія Хомишина заарештували 15 квітня 1945 року майже одночасно з усіма Владиками нашої Церкви. Його засудили за статтею Кримінального Кодексу, за якою йому було інкриміновано „агітацію або пропаганду, проведену з метою підриву чи ослаблення Радянської влади”. Останній допит єпископа Григорія Хомишина відбувся 11 вересня 1945 р. Він тривав з 21 год. до 21 год. 40 хв. Про те, якими методами проводилися допити, сказати важко, але багатогодинна тривалість більшості з них при порівняно невеликій кількості запитань і відповідей свідчить про те, що до звинуваченого, швидше всього, застосовувались фізичні засоби впливу. В’язень Григорій Хомишин, незважаючи на свій високий інтелектуальний рівень, був позбавлений права на слово. Мова протоколів свідчить, що допити відбувалися в умовах неймовірного фізичного й психічного тиску. 21 грудня 1945 року єпископ Григорій Хомишин був переведений із внутрішньої тюрми НКДБ УРСР до лікарні Лук’янівської тюрми. На запит слідчого: „А коли б вас пустили на волю, що б ви робили?”, – єпископ Григорій без вагання відповів: „Те саме, що й досі. Буду вас поборювати, бо я – слуга Христа, а ви – Його вороги”. 28 грудня 1945 року о 10 год. після восьми місяців нестерпних фізичних і моральних тортур перестало битися його серце. Численні свідки підтверджують, що смерть Владики Хомишина настала після тривалих побоїв на допитах, де він безстрашно боронив святу католицьку віру. Життя і духовний подвиг єпископа Григорія Хомишина – яскравий приклад мучеництва за Христову віру.

Владика Йосафат, хресне ім’я Йосиф Коциловський, народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянока. Його батько був послом до Галицького Сейму. Йосиф Коциловський після закінчення початкової школи навчався у гімназії у містечку Ясло. Завершивши навчання у 1895 році, вступає на юридичний факультет Львівського університету. Упродовж 1896–1901 років молодий студент шукає своє покликання й шляхів самореалізації. В 1898 році він перериває навчання і вступає до однорічної школи офіцерів запасу артилерії у Відні. Після закінчення цієї школи Йосиф Коциловський ще декілька місяців перебуває на військовій службі, а далі покидає військо, відчуваючи покликання до священичого стану і маючи намір студіювати богослов’я. Подолавши певні труднощі, Й. Коциловський вступає у 1901 році в Collegium Rutenum у Римі за скеруванням перемишльського Владики Чеховича. Тут він стає згодом одним із найкращих семінаристів, працює бібліотекарем, префектом і редактором журналу „Записки питомців руської Колегії у Римі”. Богословські студії Йосиф Коциловський закінчив у папському університеті Angelicum, одержавши докторат із філософії у 1903 та з теології у 1907 році. Після цього молодий Коциловський повернувся до Галичини, де 9 жовтня прийняв священиче рукоположення. Незабаром його призначили віцеректором і професором богослов’я Духовної семінарії у Станиславові. Бажаючи поглибити своє духовне життя, 2 жовтня 1911 року Коциловський вступає до новіціяту ОО. Василіян та приймає на облечинах монаше ім’я Йосафат. Як монах, о. Й. Коциловський визначався духом строгої дисципліни, глибокої покори та любові до молитви. 16 травня 1913 року став ієромонахом, викладав богослов’я в монастирі ЧСВВ у Лаврові. 1914 року виїхав до Моравії, де був тимчасовим ректором Богословської семінарії, після чого 1916 року повернувся назад у Західну Україну та склав довічні монаші обіти. 23 вересня 1917 року був призначений єпископом Перемишльсько-Самбірської єпархії. В Перемишлі відбулись Архиєрейські свячення о. Й. Коциловського. Зразу ж Владика Йосафат включився у працю над розбудовою єпархії. Він перейняв провід найстаршої української єпархії у важкі часи І Світової війни. У цю пору австрійська влада ув’язнила за москвофільські симпатії багатьох священиків і мирян, запроторивши їх до концтабору у Талергофі. Владика Коциловський робив усі спроби для їх звільнення, які увінчалися успіхом завдяки його особистому знайомству з імператором Карлом IV із часів спільної військової служби. Перші кроки нового єпископа навернули до нього серця не тільки священиків, а й також і мирян, про що засвідчує його перше послання від 12 листопада 1917 року. Владика Йосафат клопотався про скріплення чернечого життя, про пожвавлення народних місій та реколекцій, про розповсюдження релігійної літератури та преси, старався зорганізувати молодь. 1921 року заснував Духовну семінарію в Перемишлі. Навчання в перемишльській семінарії спочатку тривало 4 роки, а з 1931 року його було продовжено до 5 років. Владика Коциловський особливо переймався рівнем виховання побожності та освіченості священиків, часто розмовляв із ними, давав реколекції і запровадив викладання аскетики, містики та щомісячні наукові богословські диспути. Здібніших вихованців він посилав на студії у закордонні університети Рима, Інсбрука та міст Франції. Владика Йосафат постійно заохочував єпархіальних священиків поглиблювати своє духовне життя. З цією метою видавав пастирські листи, часто скликав конференції і соборчики для духівництва та наказав відбувати щорічно хоча б триденні реколекції. Владика опікувався також монашими Чинами й Згромадженнями, а також сиротинцями, дитячими садками й школами, які вели сестри Служебниці й Василіянки. Владика Йосафат уклав статути для Згромадження СС. св. Йосифа, отримавши їх затвердження Апостольською столицею. Як правдивий учень Христа, Владика Йосафат дуже багато терпів, починаючи з 1939 року, коли східну частину єпархії з Перемишлем зайняли більшовики. Перебув нелегку 3-річну німецьку окупацію. Був заарештований польською Службою Безпеки 21 вересня 1945 року і перевезений до польської комуністичної тюрми у Ряшеві, у якій знаходився до 17 січня 1946 року. 18 січня 1946 року, потрапивши до рук більшовиків, перебував у тюрмі НКВС до 24 січня, після чого був звільнений і відтранспортований назад до Перемишля. Передбачаючи свій новий арешт і депортацію у СРСР, Владика Йосафат, будучи присутнім на конференції польських єпископів у Ченстохові, передав написану там власною рукою заяву вірності папі Пієві XII: „У випадку мого арешту й заслання покірно прошу передати Святішому Отцеві, що складаю у його стіп вияв моєї вірності і цілковитої відданості до останнього удару мого серця, благаючи по-синівськи його батьківського благословення”. 26 червня 1946 року Владика Йосафат був заарештований вдруге та силоміць вивезений на схід польськими і радянськими військами. Його переводили з однієї тюрми до іншої, над ним дуже знущалися, примушуючи всіляко до співпраці. Опісля, перевізши Владику до Києва, його намовляли перейти на православ’я, що рішуче було відкинуто Владикою, який наполягав на тому, що не є радянським громадянином і що його не мають права судити. Владика важко захворів на запалення у в’язниці і тоді його з огляду на вік і стан здоров’я кинули у концентраційний табір у селі Чапаївка біля Києва. Перед святом св. священомученика Йосафата Владика кілька днів робив реколекції, відчуваючи свою близьку кончину, яка настала 17 листопада 1947 року. Владика Йосафат Коциловський загинув за вірність Католицькій Церкві як жертва політики більшовицького насилля. Своєю мученицькою смертю він засвідчив вірність Української Греко-Католицької Церкви Апостольській столиці. Його хрест і його гірка чаша стали для нас правдивою славою й вартістю.

Симеон Лукач народився 7 липня 1893 року в с. Старуня Солотвинського району Станиславівської області в селянській сім’ї. Після закінчення школи навчався в гімназії міста Коломиї. В 1913 році, відчувши покликання до священства, вступив у Станиславівську Духовну семінарію. Внаслідок подій Світової війни (1914–1918) мав дволітню перерву в навчанні, тому закінчив студії в 1919 році. Цього ж року в жовтні був висвячений на священика єпископом Григорієм Хомишиним. У грудні 1920 року був призначений на викладача морального богослов’я в Духовній семінарії у Станиславові і там працював до квітня 1945 року. Після закриття Духовної семінарії радянською владою Симеон Лукач переїхав до с. Старуня, де проживав у свого брата. В рідному селі відправляв Службу Божу спочатку в церкві, а пізніше підпільно – у своєму помешканні. В лютому 1949 року його було викликано в сільську раду та погрожено виселенням із Старуні. Тимчасово отець переїхав до Надвірної і там замешкав на одній квартирі. 26 жовтня 1949 року був заарештований органами МГБ на згаданій квартирі. У постанові про арешт від 27 жовтня 1949 року Симеону Лукачу інкриміновано наступне: „Після вигнання окупантів, будучи активним прибічником Ватикану, у 1945–1946 роках в період возз’єднання Греко-Католицької церкви з Російською Православною Церквою, виступив проти возз’єднання і перейшов на нелегальне становище”. 30 грудня 1949 року слідчим видано постанову про продовження терміну слідства, мотивовану зокрема тим, що в „останній час отримано дані, які свідчать про те, що Лукач Семен, будучи прихильником Ватикану, був нелегальним єпископом Греко-Католицької Церкви в Станиславівській області і керував антирадянською діяльністю, яка здійснювалася уніатським підпіллям”. Коли о. Симеон Лукач отримав єпископські повноваження – ствердити важко, але, найвірогідніше, він був наділений ними єпископом Григорієм Хомишиним у березні–квітні 1945 року, у зв’язку з існуючою тоді реальною загрозою арешту ієрархії УГКЦ радянським режимом. Однак МДБ не вдалося здобути необхідні свідчення про єпископські повноваження Лукача, а тому 21 січня 1950 року термін слідства було продовжено вдруге. Лише 2 лютого 1950 року після численних і тривалих допитів було винесено присуд 10 років у таборах Сибіру. Слідча справа № 7115 – приклад надзвичайного духовного подвигу о. Симеона Лукача. Упродовж 16 допитів він жодного разу і жодним словом не зрадив католицької віри та не порушив вірності Папі Римському, а також не назвав жодного з імен тих, з ким спілкувався в якості підпільного єпископа. Усі підступні запитання слідчого розбивалися об одну-єдину відповідь, яка пронизувала усі допити: „Моя священича совість не дозволяє мені давати відповіді на ваші запитання”. Симеон Лукач відбував перше ув’язнення у таборах Красноярського краю. Будучи в’язнем, маючи підірване здоров’я, він протягом п’яти років виконував каторжну працю на лісозаготівлі. 11 лютого 1955 року о. Симеон Лукач був звільнений з ув’язнення і повернувся до рідного села Старуня. Продовжував підпільну душпастирську діяльність. Як наслідок, у липні 1962 р. після обшуку Владика Симеон Лукач був заарештований вдруге. Судовий процес у справі Лукача і Слезюка перетворився у показову атеїстичну пропаганду. Його ніби навмисно приурочили до початку II Ватиканського Собору в Римі, щоб показати Апостольській Столиці та усьому світові, що з Греко-Католицькою Церквою в Україні остаточно покінчено. Ув’язнення о. Симеон Лукач відбував у Станиславівській тюрмі. На жаль, це друге ув’язнення стало фатальним для його життя. У в’язниці у нього розвинулася важка хвороба легенів, яку тюремні лікарі визначили, як астму. Насправді це був туберкульоз легенів, який і став причиною страждань та смерті. До виникнення хвороби, за словами свідків, спричинились нелюдські умови утримання, харчування та немилосердна поведінка тюремних наглядачів. У березні 1964 року через критичний стан здоров’я працівники тюрми привезли о. Симеона до рідного села Старуня помирати. Поспішали так, що навіть забули юридично оформити цей акт: документи, вилучені в о. Лукача під час арешту й суду, ще й досі не повернуто. Незважаючи на хворобу легенів, о. Симеон Лукач і надалі продовжував свої священичі обов’язки: щодня служив св. Літургію, сповідав людей, суворо дотримувався посту. Усі свої страждання сприймав, як Божу волю, не нарікаючи на своїх мучителів. За кілька днів до смерті хвороба різко загострилася і 22 серпня 1964 року о. Симеон помер в опінії святості в с. Старуня, де й похований.

Народився Василь Всеволод Величковський 1 червня 1903 року в Станиславові (нині Івано-Франківськ) у давній священичій родині Величковських і Теодоровичів. Його батьки, о. Володимир та Анна, виховували дітей ревними, жертовними християнами, звідси й бажання молодого Василя все життя працювати задля спасіння душ. До гімназії Василь ходив у м. Городенці. П’ятнадцятирічний гімназист був щирим патріотом, а тому під час Першої світової війни відстоював незалежність рідного краю в лавах Української Галицької Армії. Після щасливого повернення з війни у 1920 році молодий Василь Величковський вступає до Львівської Духовної семінарії, а в 1924 році отримує дияконські свячення з рук Митрополита Шептицького. Саме в цей час у його душі визріло покликання до монашого служіння. За сприянням своєї тітки, с. Моніки, ЧСВВ Величковський вступив до новіціяту Отців Редемптористів і через рік, 29 серпня 1925 року, склав чернечі обіти убожества, чистоти й послуху. Оскільки Василь Величковський вже завершив богословські студії, то відразу після закінчення новіціяту 9 жовтня того ж року єпископ Й. Боцян рукоположив Василя на священика. Уже в той час настоятелі зауважили схильність отця Величковського до місійної діяльності. Щоб дати йому можливість розвивати цей талант, після дворічного викладання в ювенаті о. Василя відіслали до Станиславова, де він мав нагоду проводити місії разом з досвідченими редемптористами. Так розпочалася його апостольська праця, що тривала 20 років – аж до початку переслідування Греко-Католицької Церкви. 16 листопада 1928 р. о. Величковський прибув до монастиря Редемптористів у Ковелі. На цих землях він відразу розпочав дуже активну працю, відвідуючи галицьких поселенців, розкиданих по Волині, Підляшші, Холмщині і Поліссі, які відійшли від Греко-Католицької Церкви й потрапили під вплив московського православ’я. Крім ревної праці серед галицьких поселенців, о. Василь також почав проводити місії серед місцевого населення Волині, Полісся, Білорусі; за фінансового сприяння Митрополита Шептицького та інших доброчинців побудував кілька церков і каплиць. У 1935 році о. Величковський знову повернувся до Станиславівського монастиря Редемптористів, де виконував обов’язки ігумена. Після радянської окупації 1939 року Греко-Католицька Церква почала зазнавати переслідувань, однак о. Василь продовжував активну душпастирську діяльність. У 1940 році він організував хресний хід вулицями міста, у якому взяло участь близько 20 тисяч вірних. За це енкавеесівці викликали його до обласного штабу й погрожували ув’язненням, але їм не вдалося залякати о. Величковського. В 1941 році наш вірний пастир за дорученням Митрополита Андрея та на прохання місцевих православних українців вирушає для місійної праці на терени Центральної України, а саме до Кам’янця-Подільського. У самому місті отця Величковський довго не пробув. Фашистам, які окупували місто, не сподобалася проукраїнська діяльність нового священика. Через три дні після приїзду німецький комендант викликав о. Василя до себе для звинувачення у зв’язках з бандерівцями. Під загрозою розстрілу о. Величковський був змушений протягом 24-ох годин покинути Кам’янець-Подільський і за дорученням настоятеля ЧНІ переїхати до Тернополя, де став ігуменом монастиря при Успенській церкві. Після того, як радянська влада вдруге захопила Галичину в 1945 році, в ніч з 10 на 11 квітня всю греко-католицьку ієрархію було заарештовано. А вже 26 липня 1945 року о. Величковського заарештували в Тернополі за антирадянську агітацію та проповіді. У слідчому ізоляторі НКВС йому сказали: „Або підпишетеся про перехід на православ’я й відразу поїдете додому, або не вийдете звідси ніколи”. Отець Василь твердо й безкомпромісно відмовився. Його відправили до Києва для слідства, яке протривало майже два роки. Вирок Київського обласного суду – вища міра покарання через розстріл. За що? За два антикомуністичні вислови: „червона орда” і „червона банда”, надруковані в кишеньковому календарику, виданому у Станиславові ще за німецької окупації 1939 року. Три місяці, очікуючи виконання вироку в камері смертників, о. Василь продовжував виконувати свої душпастирські обов’язки: навчав в’язнів молитов, правд віри, готував до Святих Тайн, відкриваючи нещасним двері неба. Однієї ночі за о. Величковським прийшли, але повели сходами не донизу, на розстріл, а нагору, в кабінет начальника. Тут він отримав повідомлення про заміну смертної кари на десять років ув’язнення. Два роки о. Василь провів у таборі в Кіровській області, а в 1947 році його депортували на Воркуту, де він працював у шахтах. Там о. Величковський майже щодня потайки відправляв Службу Божу, вживаючи замість церковного посуду кришку від консерви „І ця бляшка, – як казав Митрополит Германюк, – то була і його чаша, і дис- кос, і його престіл, і його церква; ... якої не знищить ніхто і ніщо, бо то сила переконання, бо то ласка Божа”. Завдяки сприянню друзів останні місяці свого ув’язнення о. Василь відбував не в шахті, а фельдшером у санітарній частині. Важчої праці він не витримав би, бо проведені в сибірських таборах 10 років надто виснажили його здоров’я. Звільнили о. Величковського 9 липня 1955 року. Після повернення до Львова о. Василь, звичайно, не застав там жодної церкви чи каплички, де міг би служити, але це не знеохотило його. Він знайшов собі невеличку кімнату на вулиці Возз’єднання, 11, де спорудив вівтар з порожніх паперових коробок. Вірні приходили до нього групами по п’ять-шість осіб, щоб взяти участь у Богослужінні перед цим імпровізованим вівтарем. У період підпілля Греко-Католицької Церкви, незважаючи на небезпеку, о. Величковський не боявся щодня відправляти Літургію, давати реколекції, здійснювати духовний провід багатьох ревних християн. В 1959 році Апостольська Столиця призначила о. Василя Величковського єпископом „Мовчазної Церкви”, але через складну ситуацію в Радянському Союзі хіротонія відбулася тільки через чотири роки. Десятилітнє ув’язнення не посприяло „виправленню” Владики, на що так сподівались „червоні визволителі”. Він і надалі „проводив антикомуністичну агітацію серед народу, не включив себе у корисну суспільну працю, не проявив себе як громадянин Радянського Союзу; написав і розповсюдив книжку про ікону Матері Божої Неустанної Помочі, в якій на реальному прикладі доводив, що людина, позбавлена віри, не може бути добрим громадянином своєї держави; слухав радіопередачі з Ватикану”. Цього переліку виявилося досить, щоб 2 січня 1969 року єпископа Василя Величковського знову заарештувати. Своє трирічне ув’язнення Кир Василь відбував у в’язниці посиленого режиму в Комунарську на Донбасі. Там він важко занедужав на серце. 27 січня 1972 року закінчився термін другого ув’язнення Владики Величковського. Цього разу влада не дозволила йому повернутися до Львова, а відправила „на відпочинок” до Югославії. Побувавши у рідної сестри в Загребі, він відлетів до Рима, де зустрівся з Кардиналом Йосифом Сліпим та іншими земляками. Крім цього, Кир Василь мав приватну аудієнцію в Папи Павла VI. Опісля, на запрошення Митрополита Максима Германюка, він прибув до Канади. Недовго довелося єпископові Василю Величковському бути для українців діаспори живим свідком переслідувань підпільної Греко-Католицької Церкви. 30 червня 1973 року сповнене любові батьківське серце зупинилося на 70-му році життя та 10-му році єпископських свячень. Але удари цього серця наче промовляють у наших душах: „Не бійся нічого, що маєш витерпіти. От, укидатиме декотрих з вас диявол у темницю, щоб випробувати вас, і матимете горе десять днів. Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя” (Одкр. 2,10).

Іван Слезюк народився 14 січня 1896 року в с. Живачів Обертинського (тепер Тлумацького) району Станиславівської обл. у родині заможних селян. 1908 року він закінчив сільську школу, а 1917 – Коломийську гімназію. З 1918 року навчався в Станиславівській Духовній семінарії, після закінчення якої у 1923 році був рукоположений на священика єпископом Григорієм Хомишиним. Працював священиком-катехитом польських шкіл м. Станиславова, в чоловічій і жіночій гімназіях ім. Скарбовського, у державному чоловічому ліцеї, у звичайному загальноосвітньому чоловічому польському ліцеї. До 1939 року був духівником монастиря сестер Милосердя св. Вінкентія. Також був радником єпархіального церковного суду в подружніх справах. У часи німецької окупації о. Іван Слезюк працював катехитом у торговій школі та сотрудником катедрального собору. У квітні 1945 року з рук Владики Григорія Хомишина о. Іван отримав єпископські повноваження на випадок арешту останнього. Отець І. Слезюк був заарештований 2 червня 1945 року. Його засудили за статтею Кримінального Кодексу, згідно з якою отцеві було інкриміновано активну організовану антирадянську роботу, спрямовану на зрив здійснюваних радянською владою заходів у Західних областях України. Після вироку військового трибуналу о. Іван був відправлений етапом у Воркутинські табори на Сибір. Ув’язнення відбував разом із єпископом Григорієм Лакотою, вікарієм Перемишльським. Після смерті Владики Григорія о. Іван Слезюк продовжував його духовну справу: організовував спільні молитви, святкування Різдва та Воскресіння Господнього, відправляв св. Літургії, сповідав в’язнів. На початку 1950-их років о. Івана Слезюка перевели до одного з Мордовських таборів. Звільнившись з ув’язнення 15 листопада 1954 року, він повернувся до Івано-Франківська. Протягом майже восьми років підпільний єпископ Іван Слезюк здійснював адміністрування Івано-Франківською єпархією. Власне ця його активна душпастирська діяльність і стала причиною другого арешту, який відбувся в липні 1962 року. У вироку народного суду м. Станиславова, який відбувався 23–24 жовтня 1962 року, Владику Івана Слезюка було звинувачено в тому, що він, звільнившись із місць ув’язнення, де відбував покарання за антирадянську діяльність, не став на шлях виправлення, а таємно керував на Станиславівщині нелегальною релігійною діяльністю уніатських священиків колишньої Греко-Католицької Церкви, забороненої Львівським собором у 1946 році й одобреним радянським урядом. Суд інкримінував Владиці Івану організацію злочинної групи. Тому, на підставі наведеного, суд виніс вирок: позбавлення волі у виправно-трудових колоніях суворого режиму на 5 років та заслання у віддалені райони СРСР на 5 років після відбуття основної міри покарання. Звільнившись з ув’язнення, єпископ Іван Слезюк 30 листопада 1968 року уділив Архієрейську хіротонію о. Софрону Дмитерку, ЧСВВ, який після смерті Владики Слезюка став єпископом-ординарієм Івано-Франківської єпархії. До кінця своїх днів єпископ Іван Слезюк проводив активну архипастирську діяльність: адміністрував єпархією, служив св. Літургії, катехизував, хрестив і вінчав вірних. Його активність заважала органам безпеки у боротьбі з підпільною УГКЦ, а тому його часто викликали на „розмови” в КДБ, стежили за його помешканням, шпигували за ним. Останній такий виклик відбувся в середині листопада 1973 року за два тижні до смерті Владики Слезюка. З розповідей єпископа Івана відомо, що його замкнули в окремому ізольованому приміщенні, куди ніхто не приходив. Там він просидів дві години. Після цього сказали йому: „Ви вільні, можете йти”. Тяжко було йти, бо, як сам розповідав пізніше Владиці Софрону Дмитерку, дуже паморочилася голова, тіло немов лихоманило, шкіра пекла. Сестри Милосердя св. Вінкентія, які обслуговували Владику, сказали також, що Владика повернувся з бесіди з почервонілим обличчям, почувався дуже стомленим, зліг у ліжко і до двох тижнів помер. Було і є підозріння, що в КДБ його опромінили, щоб у такий спосіб позбутися ще одного уніатського єпископа... Помер Владика в опінії святості 2 грудня 1973 року в місті Івано-Франківську. Відбувши 14 років ув’язнення, зазнавши тортур і знущань, єпископ Іван Слезюк жодного разу не зрадив Христа та його св. Церкву і за неї віддав Господеві свою праведну душу.

Владика Микита Будка народився 7 червня 1877 року в селі Добромірка Збаразького повіту у Західній Україні в селянській сім’ї Михайла й Марії. Середню школу закінчив у Тернополі в 1897 році. Після завершення примусової військової служби студіював богослов’я у Відні, а згодом – в Інсбруці. У 1905 році отримав священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького і був призначений префектом Духовної семінарії й референтом справ еміграції при Митрополичому Ординаріаті. Сповняючи цей уряд, відвідував наші еміграційні осередки в Німеччині, Бразилії, Аргентині й Канаді. З 1919 року почав редагувати для українців інформативний місячник „Емігрант”. У липні 1912 року Папа Пій Х іменував о. Микиту Будку першим єпископом для українців у Канаді, а 14 жовтня того ж року відбулася його хіротонія, яку провели Митрополит Андрей Шептицький, єпископ Перемишля К. Чехович та єпископ Станиславова Г. Хомишин. Виконуючи апостольську працю в Канаді, перебував там Владика Микита аж до 1927 року, заклавши міцний фундамент у розвиток сьогоднішньої митрополії. Як добрий пастир він невтомно відвідував українські поселення в Канаді, підтримував вірних на дусі, скріплював їхню віру, засновував парохії, будував церкви, відкривав школи та бурси, дбав про видання молитовників й пресу. Це було дійсно великим щастям для Канади, особливо для її українських громадян, що впродовж цього критичного та напруженого військового часу вони могли користати з мудрого проводу, здійснюваного єпископом Будкою. Як перший єпископ у своїй єпархії, він зустрівся із усіма труднощами, з якими часто мають справу ті, хто очолює будь-яку громадську спільноту: підозрою, байдужістю, чварами, непослухом, браком добрих помічників, нестачею грошей. Владика Микита віддавав себе повністю справі, не шкодуючи власного часу, сил та здібностей для того, щоб українські поселенці залишилися вірними дітьми Церкви, стаючи воднораз і відданими громадянами своєї нової батьківщини. Незважаючи на це, він став таки жертвою людської злоби та внутрішніх інтриг. У 1927 році на домагання деяких впливових осіб Апостольський Престол відкликав Микиту Будку до Рима, а в 1928 р. він повернувся до Львова і став Генеральним Вікарієм та крилошанином Митрополичої Капітули. Владика Микита виявив особисте бажання долучитися до віднови загальновідомого відпустового Марійського місця в Зарваниці. Люди бачили, як він без ознак свого єпископського сану зі закоченими до ліктів рукавами допомагав тим, які працювали на відбудові. 11 квітня 1945 року більшовики ув’язнили Микиту Будку разом з усіма нашими Владиками і засудили на вісім років каторжної праці в Сибіру. Ув’язнення під час слідства він відбував у Київській в’язниці разом із Митрополитом Йосифом Сліпим. Як згадує у своїх спогадах Митрополит Йосиф, Владика Микита Будка ставав у його обороні на суді. На каторзі ж – серед злиднів, важкої праці, голоду, холоду й тортур – Владика завжди знаходив слово потіхи та розради для своїх співв’язнів і духовно підтримував їх. Через майже п’ять років виснажливої праці та тортур він помер геройською смертю за віру Христової Церкви. Як сказав на проповіді до кандидатів до священства, народжених у Канаді, покійний вже Митрополит Володимир Стернюк, що одна медсестра із сибірського табору розповіла наступне: „Після смерті пацієнтів із них здирали їхній шпитальний одяг. Після зашивки в паперові мішки, нумерували та вішали на них картку з особистими даними, а потім транспортували до найближчого лісу, де їх поїдали дикі сибірські звірі”. За її словами, Владика передбачив свою смерть: „Перед світанком завтрашнього дня я вже більше не буду тут”. І так сталося. З показним пошанівком та визнанням його гідності табірна сторожа залишила на ньому тюремний одяг. Його останки були вивезені і залишені в лісі подібно до тіл його попередників. З думками про доброту цього Божого чоловіка, котрий до останку служив своїм братам, багато засуджених наступного ранку вибралися, щоби ще раз поглянути на того, хто був втіленням ангельської доброти для багатьох. Але все, що вони знайшли, був шматок рукава сорочки з його вбрання”.

Владика Григорій Лакота народився 31 січня 1883 ро- ку в селі Голодівка (тепер Задністряни) Самбірського району Львівської області. Його батьки були бідними селянами, які утримували свою сім’ю за рахунок важкої праці в полі. Після закінчення чотирьох класів Комарнівської школи хлопець продовжував навчання в академічній гімназії у Львові. 20 червня 1903 року Григорій вступив у Львівську Духовну семінарію, по закінченню якої 30 серпня 1908 року єпископ Константин Чехович висвятив його на священика та призначив сотрудником на парохії у Тростянці. Трохи згодом, побачивши ревність та чеснотливе життя о. Григорія Лакоти, Кир Константин покликав його до Перемишля на свого особистого капелана, а водночас і на катехита в українській гімназії у Перемишлі. В 1910–1913 роках о. Григорій студіював у Відні, де в 1911 році здобув ступінь доктора богослов’я. З 1913 року його було призначено професором Перемишльської Духовної семінарії, де він викладав гомілетику і катехитику, а пізніше – історію Церкви та канонічне право. У 1918–1926 роках о. Григорій був ректором Перемишльської Духовної семінарії. 1 червня 1925 року його було іменовано Архипресвітером Греко-Католицької капітули в Перемишлі. У 1926 році Папа Пій XI номінував його єпископом-помічником Перемишльської єпархії, а вже 6 травня цього ж року відбулась хіротонія номіната в соборі Різдва св. Івана Хрестителя. У період першої окупації Західної України більшовиками (1939–1941 рр.) Перемишльська єпархія була поділена німецько-радянським кордоном на дві частини. З цього приводу Владика Й. Коциловський передав Владиці Григорію управління західною частиною єпархії з осередком у Ярославі. Після II Світової війни польсько-радянський кордон пересунувся далі, на схід від Перемишля, тому місто опинилося на території комуністичної Польщі. Становище українців, а особливо духовенства та інтелігенції, стало дуже непевним. Прийшовши до влади, комуністи розпочали масові депортації та арешти. Ця сумна доля спіткала й Владику Лакоту. За урядовим наказом Владику Григорія насильно вивезли до Львова, де він замешкав, за рекомендацією свого племінника о. Богдана Репетило ЧНІ, в однієї родини, яка проживала навпроти монастиря в Голоско. Але Кир Григорій довго тут не затримався, че- рез місяць після приїзду до Львова (25 червня 1946 р.) його заарештувала радянська міліція і відправила на суд до Києва. Властиво це не був суд, а лише „особоє совещаніє без суда”, так звана „трійка”. Після цього його вивезли до Воркути, присудивши 10 років ув’язнення. Тут Владика спочатку працював у шахті, а пізніше через слабке здоров’я – виконував різні роботи на території табору: носив воду, чистив на кухні картоплю, працював ковалем, двірником. Взимку 1949 року здоров’я Кир Григорія настільки ослабло, що його перевезли до табірного шпиталю в Абезь (180 км. на південь від Воркути). В Абезі Кир Григорія, як ще працездатного, призначили в асенізаторську бригаду, котра була зобов’язана виконувати найбруднішу роботу. Це було навмисно зорганізовано табірною владою, щоб якнайбільше принизити Владику та священиків, які становили переважаючу частку працівників бригади. В’язні вирішили між собою, що Владика не повинен виконувати цю ганебну працю, тому хотіли його замінити. Та він не погодився. Сказав, що на все є Божа воля, бажав нести свій хрест до кінця, так, як цього хоче Господь. Така поведінка Пастиря була прикладом для інших каторжників. Вдосвіта кожного дня священики, які перебували в цьому таборі, відправляли Службу Божу. За престіл служили прості тумбочки для харчів. Усе це робилось надзвичайно обережно, бо, коли б дізналась табірна охорона, в’язні були б приреченими на голодну смерть у карцері. Владика Григорій мав таку велику пошану до Пресвятої Євхаристії, що не наважувався служити св. Літургію в жахливих табірних умовах. Але спрагнений Ангельського Хліба Владика просив приносити йому св. Причастя щодня до лікарні. Шпиталь, у котрому лежав Кир Григорій, знаходився не на рідній землі, де його відвідували б родичі та друзі, а в далекому, жорстокому Сибіру, де панував лише холод і голод. Хіба міг хворий Владика тут одужати? 5 листопада 1950 р. (за іншими даними 12 листопада) єпископ Григорій Лакота переставився до вічного, щасливого життя, на котре він, без сумніву, заслужив своїм мучеництвом. Смерть Владики Григорія була тихою і спокійною. Був при пам’яті до кінця, ще щось говорив до священиків, які стояли біля його ліжка. Але раптово мова Владики Григорія закінчилась і він немовби заснув, без стогону і крику. В історії нашої страждаючої церкви Владика Григорій залишився, як непохитний свідок єдності Святої Церкви і мученик за Христову віру. Важкі поневіряння та суворе заслання не зламали сильного духу Христового апостола, навпаки, вони показали глибоке свідчення могутності Церкви Божої і незламності у святій вірі.

Одним із тих, які першими прийняли на себе наслідки жовтневого перевороту 1917 року в Росії, був екзарх Леонід (у чернецтві – Леонтій) Фьодоров. Він народився в неділю 4 листопада 1879 року у Петербурзі. Його батько, Іван Федорович, був кухарем і належав до петербурзької кухарської артілі. Мати, Любов Дмитрівна, грецького походження, серед своїх ровесників вирізнялася благочестям і вірою. Вона була обдарована визначними мистецькими здібностями, тож прищепила і синові любов до мистецтва ще з раннього дитинства. З дев’яти років Леонід цікавився грецьким класичним світом, а в чотирнадцять перший раз прочитав Святе Письмо. Під впливом прочитаного в юнака зародилася думка про чернецтво. У двадцятирічному віці, вивчаючи твори Святих Отців, історію Вселенських Соборів, Леонід прийшов до висновку про правдивість Вселенської Церкви. Однак у той час перейти до Католицької Церкви він не був ще готовий, тому вирішив вступити до Петербурзької Духовної Академії, навчання в якій розпочав у 1901 році. Леонід Фьодоров став одним із найкращих студентів Академії. Він і надалі продовжував вивчати історію Церкви та твори Святих Отців. Переломним моментом у прийнятті рішення про перехід на католицизм була зустріч юнака з о. Іваном Сциславським, настоятелем католицького храму св. Катерини в Петербурзі. Завдяки о. Іванові Леонід став на новий життєвий шлях. Цей рішучий крок був нелегким для Леоніда і дорого йому коштував. До 1905 року перехід із православ’я до іншого віросповідання тягнув за собою жорстокі переслідування: конфіскацію майна, заслання, втрату права на виховання власних дітей і т.д. Виїзд Фьодорова за кордон із метою перейти на католицизм означав для нього неможливість повернення на рідну землю. Долаючи всі труднощі, молодий петербуржець зробив цей рішучий крок задля справи поєднання Церков, бо в єдності Церкви він бачив можливість оздоровлення й порятунку Росії, над якою вже зависла страшна загроза безбожництва. Уже тоді служіння поєднанню Заходу зі Сходом стало для Леоніда метою його життя, для досягнення якої він був готовий на будь-яку жертву, не боявся навіть мучеництва. Отож після закінчення другого курсу ПДА студент Леонід разом з о. Сциславським поїхав до Львова, де зустрівся з Митр. Андреєм Шептицьким. Восьмиденне перебування в митрополичих палатах і розмови з Митрополитом справили на Фьодорова надзвичайне враження. Митрополит став його духовним отцем, і той духовний зв’язок між ними вже ніколи не переривався. Леонід був у захопленні від виняткової сердечності й простоти Митрополита Андрея. Далі життєва дорога привела молодого росіянина до Рима. Саме тут, у Вічному місті, Леонід Фьодоров склав ісповідь католицької віри. Завдяки допомозі о. Сциславського Леонід побував на аудієнції у папи Лева XIII, який скерував його на навчання до семінарії в Ананії. Старанням Митрополита Андрея молодий семінарист із Росії отримав папську стипендію і того ж року розпочав студії під псевдонімом Leonidas Pierre, щоб не викликати підозри в російському посольстві. У 1905 році Леонід успішно склав іспит на звання лауреата філософії, а в 1907 році став бакалавром богослов’я. Влітку 1907 року Леонід Фьодоров узяв участь у Першому Велеградському з’їзді. Щоб не зашкодити майбутній праці Фьодорова в Росії, Митрополи Андрей вирішив, що його священичі свячення відбудуться за кордоном. У Львові Митрополит поставив Леоніда на читця та піддиякона, а дияконські та священичі свячення відповідно 22 і 25 березня 1911 року йому уділив болгарський єпископ Михайло Міров у церкві Пресвятої Тройці в Галаті. Прагнення о. Леоніда розпочати монаше життя здійснилося у травні 1912 року, коли він за благословенням Митрополита Андрея виїхав на новіціят до студійського монастиря в Камениці (Боснія). Час, проведений у цьому маленькому скиті, був для о. Фьодорова періодом духовної підготовки до нелегкої праці в Росії. Духовна зрілість, якою о. екзарх вирізнявся серед російського католицького духовенства, формувалася в студійському монастирі. Ченці, які проживали разом з о. Леонідом у скиті, згадували, що він одягався бідно, завжди вважав себе останнім, нікому й ніколи не сказав образливого слова. Кожне слово на богослужіннях отець вимовляв благоговійно, чітко, уважно. І монахи, і миряни любили слухати його змістовні проповіді, говорив він повільно, з гідністю, а його пояснення Святого Письма незмінно привертали увагу слухачів. Свідчення монахів, які знали отця Леоніда, були одностайними щодо переконання в святості монашого життя о. Леоніда. День 12 лютого 1913 року став для ієрея Леоніда народженням до нового життя, саме в цей день він прийняв схиму, прибравши монаше ім’я Леонтій. До кінця свого страдницького життя, навіть перебуваючи у відірванні від монастиря, о. Леонтій жив духовною приналежністю до студійської спільноти. На прохання Митрополита Андрея в січні 1914 року майбутній екзарх вирушив у поїздку до Росії. Він побував у Петербурзі, Москві, Нижньому Новгороді й Саратові. Святіший Синод Православної Церкви та держдепартамент Росії були ворожо наставлені щодо католиків східного обряду. Отець Фьодоров брав участь у російських зібраннях католиків, його присутність завжди справляла позитивний вплив на учасників, погоджуючи між собою навіть затятих суперників. Повернувшись із Росії до Львова в червні 1914 року, о. Леонід був змушений знову поїхати в Росію у зв’язку з напруженою політичною ситуацією. Будучи російським громадянином, він опинився на ворожій території. Через два тижні після прибуття до Петербурга о. Леоніда, як греко-католицького священика, заарештували і повідомили, що посилають на заслання в Тобольськ. Російський уряд бачив у його особі „агента уніатського Митрополита Шептицького”, однак справжньою причиною арешту було вороже ставлення уряду до католиків східного обряду. У Тобольську о. Леонід провів три з половиною роки. Найтяжче о. Фьодоров переносив суворий сибірський клімат, здоров’я його погіршилось. Одразу після перевороту в Росії Н. С. Ушакова звернулася до міністра юстиції А. Корейського з проханням звільнити о. Леоніда. Відповідь була позитивною, тож в березні 1917 року, у Страсний тиждень, Ісповідник повернувся до Петербурга. У той самий час звільняють і Митрополита Андрея, який також перебував в ув’язненні в Росії. 29–31 травня він скликає Собор Російської Греко-Католицької Церкви, на якому о. Леоніда Фьодорова було обрано екзархом РГКЦ. Через різноманітні перешкоди політичного характеру щойно 24 лютого 1921 року папа підтвердив утворення екзархату на чолі з о. Леонідом, якого рівночасно було іменовано Protonotario Apostolico ad instar. Жовтневий переворот 1917 року приніс для російських католиків жахливі переслідування. Щоб не померти з голоду самому і допомогти знесиленим, отець Леонід дуже багато працював. „З голоду мені трясуться руки і коліна, мушу рубати дерево, ламати паркани на опалення, возити тачки і сани з вантажем і сміттям. Тільки втручанням Божого милосердя можу собі пояснити, чому я ще не вмер і не став калікою з огляду на анемію і ревматизм, які мене з’їдають, як щур старе дерево”, – згадував о. Леонід. Попри всі труднощі боротьби за виживання отець-екзарх не занедбував своєї душпастирської діяльності, він був справжнім апостолом єдності Церкви. На початку березня 1923 року радянська влада звинуватила о. Леоніда у „возбуждении религиозных предрассудков в народных массах”. У листі до Митрополита Андрея від 7 березня 1923 року, напередодні арешту, який відбувся 10 березня, о. Леонід висловив готовність віддати своє життя за віру в Христа і справу єдності між християнами. Відкритий „Московський процес” 21–25 березня 1923 року був виразним виявом насильства і знущання над Католицькою Церквою. Католицьких священиків, серед яких був і отець-екзарх, було звинувачено у створенні антибільшовицьких організацій, у невиконанні декрету про відлучення Церкви від держави, у виявленні спротиву владі під час конфіскації церковного майна, у навчанні дітей релігії. Екзарх відмовився від послуг адвоката і захищався сам. Його промови були відкриті, логічні, переконливі. Свої погляди він висловлював, як щирий російський патріот і вірний син Церкви. Пояснював безбожникам, що їх закони суперечать обов’язкам і місії Церкви. Покаранням, яке суд призначив отцю-екзархові, було десятирічне ув’язнення, що його спочатку отець-екзарх відбував у Бутирській (12 березня – 21 квітня 1923 року), а потім у Сокільницькій в’язницях. У кінці квітня 1926 року отця Леоніда було звільнено. Активну участь у звільненні отця-екзарха брала дружина М. Горького – Є. П. Пєшкова. Вона особисто звернулася в ДПУ з проханням звільнити о. Леоніда. Влада погодилася, однак перед отцем поставили вимогу „мінус 6”, яка полягала в забороні мешкати в шести найбільших містах Радянського Союзу. Екзархові довелося поселитися в Калузі, де він, незважаючи на небезпеку повторного арешту, продовжував працю в Господньому винограднику, активно займаючись апостольським служінням. Під час перебування в Могилеві на запрошення о. Йосифа Бєлоголового о. Леонід служив Літургію на празник св. Антонія і виголосив палку проповідь. Реакція ДПУ була раптовою – обох священиків заарештували. Це сталося 10 серпня 1926 року, отже, на волі отець-екзарх пробув неповних чотири місяці. У Москві колегія ОДПУ засудила о. Фьодорова до трьох років ув’язнення в Соловецьких таборах. У жовтні 1926 року свій перший день у Соловецькому таборі отець-екзарх розпочав з... Літургії! Він служив її у камері, де перебували католики, а пізніше – у каплиці св. Германа. Про це отець Леонід міг тільки мріяти. З ве- ликими труднощами вдавалося отримувати все необхідне для служіння. На Соловках російський екзарх продовжував бути апостолом єднання; тут він познайомився з видатними представниками Православної Церкви, які також були ув’язнені. Співв’язні екзарха дивувалися його життєвому оптимізму, який передавався їм під час проповідей в каплиці св. Германа, його життєрадісності, стриманості, простоті і вмінню переносити терпіння. 10 серпня 1929 року російського екзарха було звільнено із Соловків. До середини вересня він перебував в Архангельському „губісправдомі”, звідки його було відправлено на заслання в с. Пинегу Архангельського округу, де він і проживав на Хресній горі у будинку Сивкова. На- ступним місцем заслання був Котлас. Наостанок героїчного екзарха було переведено у Вятку (від 1934 року – м. Кіров). У цьому місті знайшлася добра сім’я А. С. Калініна, яка дала притулок хворому екзархові. Син А. Калініна, В. Калінін розповідає, що о. Фьодоров був дуже привітний, особливо любив дітей, часто роздаючи їм гостинці. Ніхто й не здогадувався, що за плечима в цієї людини – довгі роки жахливих випробувань. Хвороби, набуті в Соловецькому таборі та на засланні, – астма, ревматизм, гастрит, ішіас, – перейшли в критичну стадію. Зі спогадів свідка випливає, що отець часто молився та терпеливо переносив свої страждання. Смерть першого російського екзарха наступила 7 березня 1935 р. на 55 році життя, внаслідок фізичного виснаження і хвороб, набутих в ув’язненні.

Блаженний отець Микола Конрад 1876–1941

Отець Микола Конрад народився 16 травня 1876 року у селі Струсові на Тернопільщині. Його батьки – Йосиф і Марія з Житковських. Гімназійні науки Микола відбув у Львові в середній школі ОО. Воскресінців у 1887–1889 роках. Філософські студії юнак завершував у Римі, в Колегії Поширення Віри; 9 грудня 1895 року він став доктором філософії, а 8 травня 1899 – доктором богослов’я. У 1896–1897 роках він закінчив університет Angelicum OO. Домініканців у Римі. В 1899 році був рукоположений на священика Львівської архієпархії, а від 1900 року виконував обов’язки учителя в українській гімназії м. Тернополя. В часі І Світової війни о. Микола душпастирював в угорському місті Градеці та в таборі українських біженців у Ґмінді (Швейцарія), де був управителем гімназійних курсів до 1918 року. В 1920–1929 рр. учителював у бережанській і тернопільській гімназіях. У 1929 році заснував у Львові перше українське католицьке студентське товариство „Обнова”. У 1931–1935 р. виконував обов’язки душпастиря української академічної молоді у м. Львові. В 1930 році Митрополит Андрей Шептицький запросив о. Конрада викладати соціологію і стародавню та новітню філософії у Львівській Богословській Академії. На пропозицію о. ректора д-ра Йосипа Сліпого Професорська Колегія Богословської Академії запропонувала Високоприподобному Митрополиту Андрею Шептицькому найменувати о. д-ра Миколу Конрада надзвичайним професором філософського відділу на основі його праці Нарис історії стародавньої філософії. З приходом більшовицьких військ до Галичини Митрополит Андрей призначив о. Миколу парохом у селі Страдч біля Янова. Отець-доктор Микола Конрад – це людина міцної віри, яку не лякали небезпеки військового часу і ті переслідування, яких зазнавала Українська Греко-Католицька Церква зі сторони вороже налаштованого комуністичного режиму. Він продовжував виконувати свої священичі обов’язки за будь-яких обставин. Зі слів ще живих парохіян, отець користувався пошаною й авторитетом. Його любили і цінували як порядну і справедливу людину. Він навчав парохіян катехизму, особливу увагу звертав на молодь, дбав про те, щоб вона себе не губила на манівцях, а практикувала християнське життя. У четвер 26 червня 1941 року отець-доктор Микола Конрад і дяк Володимир Прийма (як це, звичайно, має бути згідно із приписами Східного обряду), ризикуючи життям, йшли, щоб уділити Святу Тайну Сповіді хворій жінці. При поверненні додому їх наздогнали енкавеесівці. Отець був одягнений у священиче вбрання, так, що ще здалека можна було зауважити, що йде священик. Отця і дяка схопили і повели в ліс, який називається Бірок. Там енкавеесівці по звірячому замордували отця і дяка. Трохи пізніше були знайдені трупи обидвох. Отець Конрад був вбитий через ненависть атеїстичного режиму до католицької віри, за сумлінне виконання своїх священичих обов’язків.

Блаженний отець Андрій Іщак 1887–1941

Отець Андрій Іщак народився 23 жовтня 1887 року в місті Миколаєві над Дністром. Іспит зрілості склав у гімназії у Стрию 1907 року. Богослов’я студіював в університетах у м. Львові та в м. Інсбруці (1910–1914). У 1914 році осягнув ступінь доктора богослов’я в університеті в Інсбруці, захистивши докторську працю 26.06.1914 року і в цьому ж році був висвячений на священика для Львівської архієпархії. Займав різні душпастирські уряди. Під час Першої світової війни був польовим душпастирем. У 1918 році став префектом Львівської Духовної семінарії. Від 1919 року перейшов на сільське душпастирство і до 1923 року перебував на парохії у Мільно. З 1928 року викладав догматику нез’єдиненого Сходу і канонічне право у Львівській Богословській Академії. Свої професорські обов’язки поєднував одночасно з душпастирюванням у селі Сихові біля Львова. Науковою працею отець не тільки вписав своє ім’я золотими буквами у список українських науковців, а й здобув собі пошану, піднісши заслуги Богословського Наукового Товариства й Львівської Богословської Академії. З-під його пера вийшло багато наукових розвідок та рецензій у сфері історичної, догматичної, схоластичної і патристичної літератури, які друкувалися в „Ниві”, „Меті”, „Богослов’ї” та ін. З приходом більшовицьких військ до Галичини почалось переслідування духовних осіб. У час комуністичної диктатури акцент ставився на винищенні священиків. Незважаючи на жорсткі умови переслідування, отець Андрій Іщак продовжував виконувати свої священичі обов’язки. Це була добра, інтелігентна, високоосвічена людина, яку не лякали небезпеки військового часу. Він свідомо вибрав мучеництво, не залишивши повіреної йому пастви без духовної опіки. Отець користувався незаперечним авторитетом і пошаною серед парохіян. Його любили і цінували як справедливу і вимогливу людину. Парохіяни не раз пропонували йому сховатися, щоб пережити небезпечний час, але отець відмовився, кажучи: „Пастир не залишає отару, тож і я не можу залишити своїх парохіян”. 26 червня 1941 року отець доктор Андрій Іщак був затриманий більшовицькими солдатами. Після цього його не бачили. З розповідей очевидців відомо, як отця Іщака повели в невеликий ліс на розстріл. Ще два дні перед цим його вже раз заарештовували, взявши на допит на станцію Персенківка, але через день відпустили. Тіло отця Іщака, поколоте багнетами, знайшли через кілька днів. Воно вже розкладалося. Отець Іщак загинув мученицькою смертю, вірно виконуючи свої священичі обов’язки. Він не відрікся Христової віри і не залишив своїх вірних, рятуючи власне життя, а подав парохіянам приклад доброго пастиря, який ніколи не залишає свою паству.

Блаженний отець Роман Лиско 1914–1949

Отець Роман Лиско народився 14 серпня 1924 року в м. Городку Львівської області у священичій родині. Його батько, о. Володимир Лиско, – відомий у той час душпастир і просвітитель, – був деканом Золочева, а дід, – отець шамбелян Михайло Цегельський, – деканом Кам’янецьким. Роман уже з юних літ прагнув стати священиком. Під час навчання у Львівській Богословській Академії виявились його непересічні здібності, енергія, потяг до наукової праці. Молодий студент-богослов друкував свої реферати і наукові розвідки у церковно-суспільному часописі „Нива”. Його однокурсник отець Степан Харина згадував, що Роман Лиско був першим учнем серед питомців, улюбленцем отця-ректора Й. Сліпого. А покійний о. Роман Дурбак, репресований священик-поет, захоплено розповідав, що о. Роман Лиско мав неабиякий поетичний хист. Та найбільше його приваблювала безпосередня праця з людьми, особливо з молоддю. Під час вакацій працював із Марійським Товариством на парохії свого батька, керував хором, виголошував лекції та реферати, організовував аматорські вистави тощо. У 1938 році Роман Лиско закінчив теологічні студії, одружився з Неонілою Гуньовською, дочкою о. Матвія, пароха с. Махнівці. Коли наступив час більшовицької окупації 1939 року, Митрополит Андрей відклав заплановане свячення Романа і порадив йому деякий час учителювати. Тож Роман разом із своєю дружиною працював у школах сіл Побіч і Колтів Олеського району. 28 серпня 1941 року Роман Лиско був рукоположений Митрополитом Андреєм Шептицьким на священика і призначений завідателем парохії с. Колтів Оліївського деканату. У 1944 році він став парохом с. Белзець Золочівського району, де і пробув до 1944 року. Настали роки насильницької ліквідації Української Греко-Католицької Церкви. Відмовившись підписати православ’я, о. Роман Лиско зазнавав різних утисків і переслідувань. Його намовляли перейти до Російської Православної Церкви не раз, погрожуючи при цьому револьвером, врешті заборонили відправляти в церкві та закрили її. Отець був змушений переїхати з родиною до Городка. Там він став підпільним сотрудником о. Роздольського, який хоч і підписав православ’я, але ще почував себе греко-католиком. Отець Роман з дозволу о. Роздольського відправляв Святу Літургію в греко-католицькому обряді в церквах ближніх сіл Дроздовичі і Братковичі. Таємно ходив із Святими Тайнами до потребуючих. Часто їздив за порадою до о. Хмільовського у с. Мшану. Але так тривало недовго. 9 вересня 1949 року о. Лиско був заарештований і вкинений до тюрми на вул. Лонцького у Львові. Його звинуватили в антирадянській діяльності, говорячи, що він під час німецької окупації агітував молодь до вступу в дивізію „СС Галичина”. Під час обшуку в церкві, де служив o.Роман, солдати НКВС знайшли релігійну літературу, яка, на їх думку, мала націоналістичний та антирадянський характер, а також сотню патронів, закопаних поблизу церкви. Спочатку рідні передали отцю кілька передач і отримали його письмове підтвердження про їх отримання. Потім на півроку заборонили передачі всім в’язням. Настав період лютого терору, нібито зумовленого вбивством Ярослава Галана. Довгими місяцями родині не вдавалося нічого довідатися про долю о. Романа. Коли аж 31 травня 1950 року знову прийняли для нього передачу, то на звороті супровідної картки був підпис, зроблений чужою рукою. На намагання рідних дізнатися, що діється з отцем, відповіді не було і передач більше не приймали. Звернення матері та старшої сестри у різні інстанції не давали ніяких результатів, даремно рідні оббивали прокурорські пороги. Лише 20 лютого 1956 року, після звертання до високих московських інстанцій, прийшло повідомлення з Прокуратури СРСР, в якому було вказано: „Что по делу Лиско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 г. от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено дополнительное расследование и дело Лиско Р. В. 26 октября 1955 г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом, Лиско считается реабилитированным”. У довідці, виданій Управлінням Служби Безпеки України від 26 лютого 1993 року вказується також і стаття Кримінального Кодексу, за якою було звинувачено о. Романа – 54–10 частина 11. Це пропаганда, супроводжувана закликами до скинення, підриву чи послаблення радянської влади. Усі ці провини карались вищою мірою покарання – розстрілом. Незважаючи на довідки про смерть о. Лиска, видані різними державними структурами, сумнівною виглядає сама дата смерті о. Лиска, оскільки деякі колишні в’язні стверджували пізніше, що бачили його після вказаної дати. А щодо причини смерті... – то можна лишень здогадуватись, від чого помер цей 35-річний чоловік, який ніколи не мав не лише проблем із серцем, а відзначався чудовим здоров’ям. Отець Роман Лиско не порушив священичої присяги та не зрадив вірності Апостольському Престолові, тому поніс мученичу смерть. Він залишив живий слід свого мучеництва, його жертва на вівтарі непіддатливості злу захистила від цього зла нас, засвітила нам світильник праведного поступу до добра й досконалості.

Блаженний отець Микола Цегельський 1896–1951

Микола Цегельський народився 17 грудня 1896 року в с. Струсові на Тернопільщині. Був охрещений і миропомазаний о. Василем Левицьким у Струсові 18 грудня 1896 року. Оскільки був сином о. Теодора Цегельського з давнього священичого роду, з якого вийшло багато достойних священиків, та Марії зі священичої родини Мандичевських, то, здавалося, типово й безхмарно складеться доля юнака, який без вагань вибрав проторений дідами й прадідами шлях душпастирської праці. Легко і блискуче вчився у Теребовлянській гімназії, закінчив її у 1918 році і відразу вступив на теологічний факультет Львівського університету. І хоч це були важкі повоєнні роки, в 1923 році успішно закінчив богословіє, маючи з більшості предметів найвищу оцінку – „відзначаюче”. 31 серпня 1924 року М. Цегельський повінчався з Йосифою Ратич, у якої троє рідних братів були священиками, а 5 квітня 1925 року Митрополит Андрей Шептицький рукоположив його на священика. Відтоді о. Микола поринув у самовіддану працю – і як ревний душпастир і як активний громадський діяч. Спочатку працював у с. Висипівці Озірнянського деканату, а потім – у с. Сороки Грималівського деканату, виявляючи непересічну працьовитість і невтомність. Отець Микола невпинно дбав про духовність, освіту та добробут своїх парохіян. Заснував і провадив релігійні товариства, окремо для чоловіків і жінок. Особливу увагу звертав на гуртування молоді при церкві. Побудував у с. Сороки церкву св. Димитрія, почав будову читальні „Просвіта”, організував українську „Кооперативу”. Характерним для о. Цегельського і його дружини Йосифи було турботливе ставлення до бідніших, готовність допомогти потребуючим. Хліб після відправи парастасу завжди роздавав людям, бідним родинам і сиротам допомагав харчами й речами, для зубожілих селян богослужіння відправляв безкоштовно. Сам жив дуже скромно і був зовсім малозабезпеченим. Церковна влада цінувала о. Миколу, наділяючи все новими обов’язками, про що свідчать відповідні митрополичі грамоти. У 1938 році отця Миколу Цегельського призначено містодеканом Грималівського деканату. Та раптово світла дорога о. Цегельського вкрилася терням і повела на круті схили Голготи. У весняні дні 1945 року, коли в Європі закінчувалася II Світова війна, в Україні почалися жорстокі репресії проти вірних Української Греко-Католицької Церкви. Задуманий у Москві Сталіним і розроблений полковником НКВС Г. Карповим план ліквідації УГКЦ почав здійснюватися. Після цього, як був заарештований весь єпископат УГКЦ та було зліквідовано Львівську Богословську Академію, почався рішучий наступ на греко-католицький клир на місцях. Він здійснювався наполегливо і дуже чітко. Репресивні органи скрупульозно „опрацьовували” особу кожного декана. Початково їх не хотіли заарештовувати, відводячи їм особливу роль у „наверненні” на православ’я українського священства. Отцям-деканам пропонували приєднатися до „Ініціативної групи”. Та отці ігнорували її. Після кількатижневої або й кількамісячної жорстокої психологічно-фізичної обробки отцям-деканам наказували зібрати підлеглих священиків на деканальні збори, куди прибували і представники „Ініціативної групи”, часто в супроводі енкавеесівців. При цьому деканів попереджували про застосування суворих мір покарань, якщо священики відмовляться підписати православ’я. Отець М. Цегельський сповна випив гірку чашу обіцянок, залякувань, погроз, шантажу й побоїв. Та це не захитало його у вірі, ані не викликало сумніву, як діяти в та- кому разі. Від переживань і нервових потрясінь різко загострилася хронічна виразка дванадцятипалої кишки. Та отець не поїхав на пропоноване лікування, бо не хотів залишити своєї пастви. 28 жовтня 1946 року о. Цегельського було заарештовано й звинувачено в антирадянській діяльності. І хоча його єдиною виною було те, що він залишився священиком, який не погодився зламати присягу, 25 січня 1947 року Військовий трибунал засудив о. Цегельського до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах із конфіскацією майна. Після суду о. Цегельський перебував у с. Ляцькому біля Золочева, у Підкамені біля Бродів та у львівському пересильному пункті на вул. Полтвяній. Там отець регулярно відправляв Служби Божі, акуратно записуючи дати та намір, в якому вони відправлені. Вірна дружина зуміла передати отцеві пошитий з марлі епітрахиль, вино у пляшечці від ліків та сухарі для частичок. Незабаром отець Микола був відправлений ешелоном у далеку Мордовію, залишивши на Україні дружину, двох синів і двох дочок. Хресна дорога цього достойного священика наближалася до кінця. Він постійно мучився через сильні болі, спричинені хворобою, яка часто не давала отцеві навіть можливості випростуватись. Достойний мученик за віру, отець Микола Цегельський відійшов до Господа по заслужену нагороду 25 травня 1951 року.

Блаженний отець-прелат Петро Вергун 1890–1957

Отець Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в м. Городку на Львівщині в сім’ї місцевого міщанина столяра Івана Вергуна й Пелагії з дому Русин. Гімназії закінчити не вдалося, оскільки треба було допомагати батькові у праці. Середню освіту юнак здобув під час Першої світової війни в Перемишлі. За допомогою Митрополита Андрея Шептицького Петро Вергун поступив у Празьку Духовну семінарію, яку закінчив у 1927 році. Одночасно з богословською освітою здобув і філософську: отримав ступінь доктора філософії в Українському Вільному Університеті. Особливим його зацікавленням стала історія Східної й Української Церкви. 30 жовтня 1927 року у соборі св. Юра прийняв священичі свячення з рук Митрополита Андрея Шептицького. У листопаді цього ж року о. Петро Вергун отримує призначення на душпастиря українців-католиків у Німеччині з осередком у Берліні. У німецькій столиці о. д-р П. Вергун, крім душпастирства, займався також і науковою працею. Його призначили асистентом кафедри церковної історії в Берлінському університеті. Важкий був початок його праці, бо, не маючи майже жодних фондів на власне утримання, о. Петро повинен був організувати душпастирську обслугу українців по більших містах Німеччини. Зразу ж таки він зумів здобути прихильність німецьких ієрархів до своєї праці, крім того, ним було започатковано низку відчитів про східний обряд у німецьких духовних семінаріях. Серед надзвичайно складних обставин він виявив себе ревним священиком, який дбав про спасіння душ повіреної йому пастви. Усі бачили його запал у проповідуванні Божого слова й щире прагнення допомогти й порятувати кожного потребуючого. В його праці не існувало відпочинку – як удень, так і вночі він завжди був готовим нести душпастирську допомогу, неодноразово ризикуючи життям. Це був взірець невтомного працівника в Божому Винограднику, що при своїй душпастирській діяльності турбувався і про власне спасіння. Його улюбленим місцем, окрім душпастирської праці, було місце перед Найсвятішими Тайнами. За вірне служіння для нашої Церкви на чужині отець Вергун отримав у 1937 році від Папи Пія XI гідність прелата. 23 листопада 1940 року Святіший Отець призначив отця-прелата Петра Вергуна Апостольським Візитатором із правами Адміністратора для українців-католиків у Німеччині. Як Адміністратор і Апостольський Візитатор, о. Петро Вергун був для підлеглих йому священиків добрим батьком і товаришем. Усі не раз неприємні справи він полагоджував із любов’ю й лагідністю, чим прихилив до себе серця всього духовенства. Проте щодо пунктуальності й дбайливості у виконанні священичих обов’язків, то отець Петро був вимогливий до себе та інших. Допізна ввечері переглядав і відписував кореспонденцію, якої було чимало. Він також дбав і про майбутні священичі покликання: фінансував студії молодих питомців в університетах Праги, Падерборну й Грацу. Працьовитим і жертовним був завжди, навіть часті бомбардування не відривали його від праці. Сумлінним залишився до кінця, доки Господь не спрямував його на тернисту дорогу мучеництва. У 1943 році священики Апостольської Візитатури Німеччини, високо оцінюючи свого Адміністратора, звернулися з проханням до Митрополита А. Шептицького виєднати у Святішого Отця Папи Римського для Апостольського Візитатора о. П. Вергуна гідність єпископа. У Квітну Неділю, що припала на 29 квітня 1945 року, була відслужена остання Літургія для кількох вірних у Берліні, а вже 2 травня Червона армія захопила столицю Німеччини. Більшість українців покинула місто і подалась на захід Німеччини. Радянські військові стежили за кожним українцем, що залишився в Берліні. Ніщо не перешкоджало Апостольському Візитатору перенести свій осередок до Мюнхена, проте він цього не зробив, бо хотів до кінця розділити долю своїх парохіян, розуміючи, як потрібна їм його духовна підтримка. Одночасно він просив усіх священиків їхати до Мюнхена, щоб врятувати своє життя. Коли Іван Мірчук, близький друг о. Петра Вергуна, сказав: „Отче, ви не маєте чого лишатися в Берліні, бо ви не пробудете там довго, вас спіймають”, – отець рішуче відповів: „Заки бодай один українець буде в Берліні, я залишуся тут”. 21 червня 1945 року працівники НКВС докладно обшукали його помешкання, заарештували отця Петра і без суду вивезли його на розправу до Радянського Союзу. Тут його піддавали виснажливим допитам, а влітку 1946 року військовий трибунал, що складався з трьох суддів і двох секретарів, на Київському судовому процесі, який відбувався при зачинених дверях, засудив його на 8-річне ув’язнення. Покарання о. Петро відбував у тюрмах ГУЛагу. 22 червня 1952 року отець Петро Вергун був звільнений з каторжних робіт і знаходився на засланні. У 1953 році його привезли в селище Ангарське Красноярського краю. Він поселився в будиночку п. Івана Хандона – художника зі Сколівщини. В 1954 році переніс операцію на шлунок, після якої був дуже знесилений. Один із каторжників, що був з отцем до грудня 1954 року, так писав про нього: „Мене все вражала його моральна сила. Помимо всіх недуг, помимо нестерпної самітності під усяким оглядом, був він усе надзвичайно товариською й ввічливою особою й на його обличчі ніколи не було видно смутку. Він кожного вітав з усмішкою на обличчі”. Найбільше терпів отець Петро тому, що згідно зі своїм священичим покликанням – служити іншим, щоб пізнали Бога, – не мав можливостей працювати. Він не мав доступу до тих „інших”. Він жив серед умов, де кожне старання в тому напрямі здавалося самогубством, нічим не виправданим. Усе, що йому залишилося – це тиха молитва. Мав тверде переконання, що Церква в Україні відродиться. Отця Петра неодноразово викликали на нічні допити, які вимучували його страхітливо. Проте ніякі випробування не могли змусити о. Петра перейти на російське православ’я. Умови його життя були жахливими, а він надихав, допомагав виживати, будував Церкву в душах. 7 лютого 1957 року о 7 годині 30 хвилин увечері в усамітненні серед снігів і сибірських морозів, серед довгих терпінь і тортур, спочив в’язень більшовицьких концтаборів і мученик за Христову Церкву о. Петро Вергун. Поховано його на березі річки Ангари. Ще до сьогодні німецьке католицьке духовенство пишається ним, бо правду про єдність Христової Церкви отець Петро засвідчив мучеництвом.

Блаженний отець Олекса Зарицький 1912–1963

Отець Олекса Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в с. Більче Мединицького району Львівської області. Його батько, Василь Зарицький, був дяком у парохіяльній церкві. Мати – Марія, з роду Ісих. Крім Олекси, в сім’ї було ще п’ятеро дітей. Протягом 1922–1931 рр. він навчався у Стрийській державній гімназії і, як засвідчують річні свідоцтва по навчанні, був зразковим у поведінці та знав релігійні предмети „на відмінно”. Після закінчення гімназії Олексій поступає у Львівську Богословську Академію, де навчається до 1934 р. Тут він постановив прийняти целібат. Піддияконські та дияконські свячення Олексій Зарицький отримує з рук Митрополита Шептицького. 7 червня 1936 року Митрополит уділяє йому святу Тайну Священства в соборі св. Юра у Львові. Після цього о. Олексу скеровують сотрудником на парохію сіл Стинова Нижня і Стинова Вишня. Незабаром його перевели до с. Струтин Золочівського району Львівської області. Вірні не хотіли відпустити отця, бо тут, у Стинові, він виявив себе гідним провідником народу в ділянках духовного та культурного життя. Надзвичайно гарні спогади залишив отець Зарицький у серцях Струтинських парохіян. З його приходом змінилось усе життя в селі. І малі, і старші кожного місяця сповідались та практично щоденно приймали св. Причастя. Особливу увагу о. Олексій приділяв вихованню молоді і дітей. Пильнував, аби під час Богослужінь ніхто не стояв надворі. Він зорганізував для наймолодших парохіян садочок. Тут діти вчили вірші, пісні, танці, поглиблювали свої знання з релігії. Найстаранніших отець відзначав поїздками до Гошева. Завдяки піклуванню отця Олексія діти з убогих сімей отримували можливість навчатися. Люди любили та шанували о.Зарицького за його покору, щиру побожність, скромність, лагідний характер. У вересні 1939 року розпочалась Друга світова війна. З приходом „визволителів” почався тиск на отця. У будинок священика поселили декілька робітничих сімей з Росії, які будували другу залізничну колію із Золочева до Тернополя. Отцеві довелось разом з ними жити під одним дахом. Це, до деякої міри, обмежувало свободу священика. Було заборонено навчати дітей релігії. Але отець Зарицький докладав усіх зусиль, щоб посилити релігійний дух дітей. Не маючи можливостей працювати з ними в школі і в церкві особисто, отець поділив учнів на групи за місцем проживання, а найкращий учень навчав релігії інших у своїй групі. Крім цього, діти все-таки збирались в отця Олексія вдома, хоч це було дуже ризиковано. В Струтині о.Зарицький перебував протягом 1937–1946 роках Два роки перед арештом (1946–1947) він був парохом і катехитом в с. Рясна Руська біля Львова, а також обслуговував парохію с. Рясна Польська. 1946 року в Україні настав великий голод. Отець Олексій з великою увагою й милосердям ставився до прибулих, і якщо не міг допомогти, то бодай дуже добре приймав. Коли побачив убогу людину, то відразу давав милостиню. Люди за допомогою найбільше йшли до священика. Хоч господиня казала, що нема що дати, отець відповідав: „Дайте, дайте, що є”. Отець ніколи ніким не погордив, але вмів заговорити до найменших і їх пошанувати. Одного разу він прийшов до церкви і сказав, що більше вже, напевно, відправляти не буде, тому що йому дали строк до підпису на православ’я. Отець також повідомив людей, що їм зразу відповів, що підписувати не буде і не зрадить Ісуса Христа. Отця Зарицького любили всі і дуже шкодували, він лишив дуже великий жаль по собі. Останньою настановою отця, що міцно вкарбувалась у пам’ять парохіян, було: „Не зрадьте віри наших батьків”. Як і всіх греко-католицьких священиків, котрі не погодились перейти на православ’я, о. Зарицького заарештували. Шість місяців його тримали у Золочівській тюрмі. Тут о. Олексій продовжував своє душпастирське служіння: щодня відправляв Вечірню, деколи – Молебень, рано, в обід і ввечері молився зі співв’язнями, розповідав їм історію Церкви, підтримував усіх на дусі, бо люди думали, що настала їхня остання година. Після цього отець деякий час провів у Львівській в’язниці. Тут над ним сильно знущалися, морили голодом. Сам о. Зарицький зізнавався своїм знайомим, що головним мотивом його арешту була відмова перейти на православ’я, але комуністична влада „пришила” йому політичну 54-у статтю. 29 травня 1948 р. „Особым Совещанием при МВД СССР” о. Олексія було засуджено до 8 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Більшу частину ув’язнення отець провів у таборах Кемеровської, Омської та Карагандинської областей. 31 грудня 1954 року о. Зарицького звільнили, але не дозволили повернутися на Батьківщину, а залишили в Караганді на засланні. Коли у 1955–1956 роках у Казахстані звільняли з та- борів наших людей, яких у 1947 році привезли із Західної України, то 10 травня 1956 року звільнили і о. Зарицького. Але він залишився у Караганді, де продовжував правити Служби Божі у приватних будиночках, на шахтах № 17, 19, 47, 49, 20. Отець налагодив тут парохіяльне життя, особливо піклувався молоддю. Літургії, на які сходилось 60–70 осіб, відправлялись щонеділі та у свята. Це спочатку було можливим завдяки тому, що по селах міліція не так пильно стежила за людьми. Отець Олексій відправляв також Служби Божі в латинському обряді (для німців та поляків). Дуже добре його пам’ятають німецькі католики. Часто траплялося так, що отець цілий день не їв, не відпочивав, а тільки духовно служив людям: сповідав, хрестив, вінчав, відправляв Богослужіння. Характерною його рисою була любов до ближніх і розуміння їхніх проблем... 26 жовтня 1957 р. о. Олексія Зарицького було реабілітовано Військовим Трибуналом Прикарпатського Військового Округу із-за відсутності складу злочину. Розпочався останній період його місіонерської діяльності на теренах Самари, Уралу, Оренбурга, Казахстану. Кількаразово він змінював місце проживання. У 1960 р. отець був прописаний в м. Омську Оренбурзької області. Одного разу після повернення додому з короткої місійної подорожі він дізнався про те, що міліція його виписала. Отець Олексій не звернувся з цього приводу до влади, а став добровільним „Христовим скитальцем”. Ніде не прописаний, лише з паспортом при собі, він продовжував місійну працю, незважаючи на те, що він розумів, що це закінчиться не інакше, як в’язницею. Таким бездомним скитальцем о. Зарицький був цілих два роки. Протягом 1955–1961 рр. отця кілька разів затримувала міліція, але, дякувати Богу, давали тільки попередження і відпускали. У квітні 1962 року о. Зарицький прибув у Караганду. На той час його здоров’я значно погіршилось, давалась взнаки давня хвороба шлунка (гастрит). Та він не зважав на себе, хотів закінчити душпастирську працю серед тутешніх українців, а потім податись у Таджикистан. Але не судилось здійснити ці задуми. 9 травня цього ж року отця заарештували в Караганді, поблизу 17-ї шахти, де колись діяла українська церква, у якій він відправляв. Як розповідають знайомі о. Зарицького, його зрадив хтось із українців. 30 червня 1962 р. о. Олексія засудили за волокитство, ст. 201–1 КК КРСР (а насправді – за активну релігійну діяльність) до двох років позбавлення волі у поселенні Долинка Карагандинської області. Тут він працював кравцем. Хоча праця була не важка, здоров’я його погіршувалось з дня на день, до гастриту долучилась сильна гіпертонія. Вижити в таких умовах було практично не можливо. Щодня в таборі помирало 30–40 осіб, взимку їх навіть не закопували, а просто скидали в рови, куди вночі на поживу збігалися вовки. Свою місію на землі „Апостол Сибіру” завершив 30 жовтня 1963 р. у в’язничному госпіталі поселення Долинка.

Блаженний Климентій Шептицький архімандрит Студійського Уставу 1869–1951

Отець Климентій Шептицький народився 17 листопада 1869 року в селі Прилбичі Яворівського повіту Львівської області. Був шостою дитиною графа Івана Канти й Софії із Фредрів Шептицьких. Хрещення новонародженому уділив кс. Мартин Узерський у костелі селі Брухналь. Хресне ім’я – Казимир-Марія. Початкову освіту одержав вдома, від приватних учителів та під наглядом матері. Гімназійну освіту (1882–1887) здобув у гімназії св. Анни в Кракові. Іспит зрілості склав із відзнакою. У 1887–1888 рр. він вивчав право у Краківському університеті. У 1888–1890 рр. продовжував студії у Мюнхені та Парижі. Навчання закінчив академічним ступенем доктора права в Краківському Університеті (1890–1892). Казимир активно допомагав батькові у керуванні родинними маєтками, які знаходилися в трьох різних державах. Багато часу присвячував хворій матері, з якою часто їздив на лікування до Італії (аж до її смерті у 1904 році). Збереглася численна кореспонденція між мамою й сином, у якій відбивається внутрішня боротьба Казимира за своє монаше покликання. У 1900 р. Казимир був вибраний послом до Віденського парламенту і кандидатом до Державної Ради, повним членом якої став у 1901 році. Незважаючи на такі важливі політичні зобов’язання, не перестав піклуватися про матір і допомагати батькові. З боку Казимира – це дуже виразний крок, щоб батькові надолужити за „втрату” Романа, який став монахом. У 1907 році, в зв’язку з розпуском австрійського парламенту, Казимир покинув політичну діяльність і зайнявся виключно адмініструванням спільних родинних дібр, а також працею у своїм фільварку в Дев’ятниках, де для місцевого населення, католиків східного обряду, збудував муровану парохіяльну церкву. Невдовзі у нього визріло рішення вступити в монастир східного обряду, наслідуючи брата Романа-Андрея. До свого чернечого покликання ставився дуже серйозно й остаточно його бажання „поставити себе цілковито до диспозиції Господа” перемогло. На домагання свого брата, Митрополита Андрея, він вступив до монастиря ОО. Бенедиктинів у Бойроні, щоб випробувати себе в чернецтві латинської традиції. Після однорічного перебування в Бойроні зважився все-таки піти за прикладом свого старшого брата Романа-Андрея і повернутися до обряду своїх предків. У 1912 році розпочав новіціят у монастирі монахів Студійського уставу в Камениці в Боснії. Там в 1913 році прийняв схиму з новим монашим іменем св. Климентія-папи. Тоді ж він розпочав богословські студії в Інсбруку, які завершив у 1918 році. 28 серпня 1915 року монах Климентій отримав священичі свячення з рук єпископа Діонізія Няряді з Крижевець. Після завершення богословських студій о. Климентій був призначений настоятелем студійського монастиря в Скнилові. Цього самого року, з причини знищення будинку під час військових подій, монастир було перенесено до літньої резиденції галицьких митрополитів в Уневі. Там о. Климентій займався перебудовою будинків і пристосуванням їх до монастирських потреб, але головним його завданням у цих неспокійних часах було продовжувати розпочату Митрополитом на початку XX століття працю над обновленням традиційного чернецтва в Українській Греко-Католицькій Церкві за правилами святих Східних Отців і вихованням нового покоління, щоб вести його в дусі здорової монашої дисципліни, яку о. Климентій дуже цінив. У 1926 році о. Климентій був призначений ігуменом Святоуспенської Унівської Лаври з відповідальністю за всі дочірні монастирі. У 1936–1937 рр. за дорученням Конгрегації для Східних Церков о. Климентій разом зі своїм братом Митрополитом випрацював Типікон для монахів Студійського уставу. З 1937 року о. Климентій перебував у Львові, щоб піклуватися хворим Митрополитом та допомагати йому в його широкій адміністративній праці. Хоча користувався великою пошаною серед духовенства, але ніколи не виступав самостійно, перебуваючи в тіні Митрополита і дискретно служачи йому. У 1939 році, зараз по вступі на західноукраїнські землі, радянські окупанти розстріляли в батьківському домі в Прилбичах брата Леона з його дружиною. Був наказ вбити і о. Климентія, але його тоді в Прилбичах, на щастя, не було. Зимою 1939 року Митрополит Андрей поділив Радянський Союз на чотири екзархати, із яких один (Росію) передав під опіку о. Климентія. Екзархи відбули чотири с&#