Володимир Мокрий

Між Русовом і Краковом
Василя Стефаника Дорога до Слова

 

Сто років тому у Кракові на вул. Аріанській 1, Василь Стефаник написав свої два поетичні “образки” Моє слово і Дорога. Ті, присвячені у 1899 і 1900 році Євгенії Калитовській, дуже інтимні (а не програмні) ліричні твори, прийняті дослідниками як художнє кредо тодішнього студента медицини Ягеллонського університету, – це ключ до розуміння творчості письменника, спадщина якого привертає увагу все нових поколінь дослідників.

Іван Труш, який навчався у Краківській академії мистецтв в часах Стефаника, написав, що автор Камінного хреста представляє у Дорозі шлях письменника, який вийшов з народу і залишившись йому вірний, з його уст зібрав “слова, з чолів вичитав мислі, а з сердець виссав почування [...] Дорога Стефаника [...] це увертюра до всіх його дотеперішніх оповідань”1.

Сьогодні, коли у “Краківських українознавчих зошитах” 1998–1999, т. VII–VIII, надруковано матеріали 26 дослідників-учасників міжнародної конференції п.з. Василь Стефаник і його епоха2, корисно пригадати умови життя та проблеми жителів рідного села Стефаника – Русова, а також дати часткову уяву про атмосферу тодішнього Кракова3, де він вже як письменник свої терпіння і болі “виливав на папір”4, як це сказала його майбутня дружина – Ольга Гаморак.

 



Chata, w której urodził się Wasyl Stefanyk —
Хата, в якій народився Василь Стефаник.
Fot. [w:] Ф. Погребенник, Сторінки життя і творчості Василя Стефаника, Київ 1980

У відносно докладній Спробі біографії Василя Стефаника, написаній Юрієм Гамораком, село Русів, разом з усім Покуттям, вважалось як “один з найкращих закутків на широких просторах” не лише українського краю, що славився багатим чорноземом, добрими кіньми, любов’ю до старих народних традицій, одягу, пісні та оригінальною говіркою, в якій збереглось багато елементів староукраїнської мови. Русів, одне з найбільш консервативних українських сіл переживало у 1622 році навалу татар, після якої у самому Русові залишилось в живих лише вісім русівчан, у головній мірі з роду Дідухів і Стефаників. Отець Василя Стефаника, Семен, одержав у 1864 році від свого батька Луки 18 моргів доброго поля, коли вісімнадцятилітнім парубком одруживсь з Оксаною Кейван, з дому Дідух, що як і сім’я Стефаника належала в той час до найбільш багатих селянських родів5.

Народжений у 1871 році син Семена і Оксани Стефаник – Василь у своїй Автобіографії, пишучи про наймолодші, діточі роки, згадує не випадково місцевого поміщика Йосифа Теодоровича. Був це, за словами Василя Стефаника – “на свій час гарний чоловік, приятель селян, учасник повстання Г. Гарібальді [1807–1882] та польського року 1863”. Це власне Йосиф Теодорович переконав Семена Стефаника дати до школи найстаршого сина Василька, про здібності якого мало засвідчувати те, що хлопець дуже скоро вчився молитви Отче наш, про навчання якої дбала дуже працьовита і релігійна мати Оксана. Досить багато місця у своїй Автобіографії присвячує письменник наймитам, які працювали в господарстві батька і з якими син Василь жив у “найбільшій дружбі, виносив їм батьків тютюн та все, що вони просили. Зате розказували багато казок та показували місця, де ночують відьми, опирі, де являються мерці, а де сиділи правдиві чорти”6.

 



Trzyletnia szkoła we wsi Rusów, w której uczył się Wasyl Stefanyk —
Трьохлітня школа в селі Русові де навчався Василь Стефаник.
Fot. [w:] Ф. Погребенник, Сторінки життя і творчості Василя Стефаника, Київ 1980

Зростаючий у приязні з наймитами, любові батьків, Василь Стефаник, як дев’яти-десятилітній хлопець опісля закінчення трилітньої школи у Русові, вперше в житті відчув “велику погорду” до себе і “до всього селянського від учителів”7, наперед у 4-відділовій школі у Снятині, а відтак у польській гімназії в Коломиї. Гімназія – як напише 55-літній Василь Стефаник – “крім формального навчання й ворожого відношення до нас, українців-учнів, нічого нам не давала”8. Про погорду вчителів до селянських, українських дітей, які захищатиме майже у кожному творі Стефаник, так написав у своїй Автобіографії:

Із сільської школи в Русові я перейшов до виділової школи в Снятині, який від Русова віддалений 8 кілометрів. Тут уже я почув велику погорду для мене і для всього селянського від учителів.

Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били. Скінчивши в Снятині 4 виділову, я по феріях поїхав із моїм батьком до коломийської гімназії здавати вступний іспит. Моя мама, потихо, щоби батько не чув, намовляла мене, щоби я не вчився і в цей спосіб вернувся назад до дому. Жалую і тепер що матері не послухав. У великій залі першої кляси польської гімназії в Коломиї ми, селянські хлопці, зайняли послідню лавку. Якже ж учитель німецької мови сказав мені: “Idź, mudiu, świnie paść” [Йди, хаме, свині пасти], то ціла кляса зареготала, а професор натуральної історії – Вайґель бив мене тростиною по руках, тому що я не міг досягнути образка з намальованою гієною, бо образок високо причеплений, а я був ще малий. Потім цей учитель своїм прутом підоймив сорочку, яка спадала верх штанців, і показував клясі пояс мого голого тіла. Кляса ревла з утіхи, я вийшов зараз із кляси й пішов на свою квартиру. Під плотом моєї квартири сиділа сліпа жебрачка – Павлина, вона там жебрала цілий день, а вночі моя господиня приймала її на ніч до кухні, і я лише їй одній розповів свій смуток, і вона, щоб мене розрадити, дала мені з торби яблучка та ще кілька дрібних монет на цукерки.

 



Budynek przy ul. Ariańskiej 1 w Krakowie,
w którym na drugim piętrze mieszkał Wasyl Stefanyk —
Будинок на вул. Аріанській 1 у Кракові,
в якому на третьому поверсі жив Василь Стефаник.
Fot. W. Mokry

Вечором вона в кухні розповіла моїй господині, що мене в школі спіткало, і зараз написали до мого батька, щоби приїздив, а батько, як приїхав, то скаржив учителів у директора гімназії, а мені справив панське одіння. Видко, що сукно того одіння не було першого сорту, бо я не міг стерпіти запаху того сукна й дуже високо носив голову. Як я появився переодітий уже в клясі, то ураган насміхів стрінув мене, так що ледве дійшов до послідньої лавки. До того часу й відтоді дотепер я не чув більшого стиду, і здається мені тепер, що я був би іншим чоловіком, якби той стид мене не отруїв9.

Про вісім років навчання в 1882–1900 роках у Краківському університеті, в який поступив після одержання атестату зрілості у Дрогобичі (а не у Коломиї, де за організування української читальні був виключений з гімназії) написав Стефаник у своїй Автобіографії докладно вісім речень, інформуючих про свої творчі контакти з найближчими йому тоді, такими знаменитими постатями як Софія і Вацлав Морачевські, Богдан Лепкий, Станіслав Пшибишевський, Владислав Оркан, Станіслав Виспянський, Ян Каспрович, Казімєж Пшерва-Тетмаєр, Ігнаци Дашинський10. В свойому поетичному признанні п.з. Серце, присвяченому друзям, 27 років після виїзду з Кракова Стефаник м.ін. написав:

– Софія Морачевська – пані, що навчила мене любити Русів і правду в собі [...]

– Вацлав Морачевський – моя дорога у світ...

– Станіслав Пшибишевський, сам великий, і його великі товариші навчили мене шанувати мистецтво.

– Богдан Лепкий – найбільше перечулений поет минулого і я все хотів би за те його цілувати, та боюся банальности і тоді кусаю.[...]

– Кирило Гаморак, приятель, старший від мене сорок років, сказав: “Не пиши так, бо вмреш”11.

 



Kawiarnia “Jama Michalika” w Krakowie,
gdzie spotykali się ówcześni artyści —
Кав’ярня “Яма Міхаліка” у Кракові
де зустрічалися тодішні артисти.
Fot. W. Mokry

Надзвичайно цікавих інформацій та фактів з життя, діяльності і творчої праці Василя Стефаника у Кракові постачають його листи, писані з Кракова до українських письменників, а особливо до Ольги Кобилянської, якій на горячо описував бачені на краківському залізничному двірці трагедії українських сімей з Покуття, яких голод при-мусив до виїзду у безповоротню заморську12 еміграцію за хлібом. Точно 100 років тому, під кінець січня 1899 року (даючи своїй товаришці пораду, щоб покинула втомлююче збирання і опрацьовування історичних і етнографічних матеріалів з життя русинів) писав, що діється в середині зими на краківському двірці:

Нині досвіта на двірці краківськім було 800 душ емігрантів. Коли б ви їх бачили, то би подумали собі ладно за ту руськість. Насамперед виділи би сотки синіх, спечених губів. Потім кололи би Вас у серце різнобарвні очі дитячі – попідпухали, як коли б синявою водичкою намокли. Далі виділи би ви тисячі брудних засохлих ярочків по лицях від сліз, а далі чули би ви захриплий голос бесіди руської, що відбивається від мурів і розходиться одним заржавілим гомоном по чужій стороні. Чули б ви, як багато маленьких чобіток гримає по камню – це перші чобітки у хлопців і дівчаток; йдуть, говорять “очима” і оглядаються все на чобітки, що ніколи не мали.

Потім ще виділи б ви, як мами бігають з плачем за пропавшими дітьми, як їх пани штурхають, як вони ридають. Виділи б, як вони сідають до вагонів. [...] На пероні лишаються жінки без чоловіків, діти самі без родичів і чоловіки без жінок. Шалений плач, ламання рук і прокльони. А поїзд лише димом б’є у очі – пішов13.

 



Bohdan Łepki i Wasyl Stefanyk,
fotografia z początku lat 1890 —
Богдан Лепкий і Василь Стефаник,
фото з початку 1890 років.
Fot. [w:] Б. Лепкий, Присвяти Василеві Стефаникові,
Тернопіль 1997

Це тоді сто років тому, в час відомої зими 1899 року, продовжуючи своє признання в листі до Ольги Кобилянської, писав Стефаник, як ходить він “щовечора аби здибати” українських емігрантів “переїжджаючих заєдно” через Краків. Бачив тут і описував це страшне нещастя, що було “за ними і перед ними, серед того вони прибиті, здані на всю підлість людську старого і нового світу”. Проблема ще і в тому, що, – як додає Стефаник, – не зустрів він ані одного українського інтелігента, який бачив би потребу зорганізування у Кракові хоча б інформаційного пункту чи суспільного комітету, який давав би моральну підтримку для всіма забутих українських хліборобів, яких і свої, і чужі лише принижують, а поліцаї і жандарми виганяють з двірця. Дивлячись на трагедію українських емігрантів, Стефаник відчував, що “організм мужицький протягнувся струнвою межи двома світами понад море і як на тій струнві грає душа мужика на спілку з їх нуждою”14. Пережиті і перестраждані у Русові, а також у Кракові частинні наслідки заокеанської (заморської) еміграції українських селян (вирваних, як “дуби” з рідної землі, і вкиданих, “як дерево на опал”) заставляло Василя Стефаника до все глибших роздумів над джерелами голоду і постійної біди українських селян. Причини їх драми і трагедій в артистичній формі вказує письменник у створених у тому ж 1899 році таких архитворах, як Камінний хрест, а відтак Новина. Важливе, що своєрідні замисли тих обох творів дав Стефаник у листі до О. Кобилянської від 14 вересня 1898 року, висланому тим разом з Русова, а не з Кракова. В тому ж листі, розповідаючи про те, як його село Русів прощало виїжджаючих до Америки сусідів, додав слідуючу інформацію:

 



Dworzec kolejowy w Krakowie —
Залізничний двірець у Кракові
Fot. W. Mokry

У Трійці вмерла жінка одному чоловікові й лишила двоє дітей. Не було кому їх чесати і обпирати. Одного вечора взяв чоловік маленьку дитину на руки, а май більшу за руку, та й повів до Прута топити. Маленьку кинув у воду, а старша взялася просити. “Но, то йди собі додому та й газдуй, а я йду до суду замельдуватися. Заки я вернуся з криміналу, то давно вже у євреїв у мамках будеш”15.

Твори Стефаника, в яких письменник зображує ті взяті безпосередньо з життя драми, викликали широке зацікавлення і визнання тодішніх письменників, критиків, перекладачів та редакторів видань16, а особливо тих найважливіших для письменника читачів – українських селян, з думкою про яких і до яких він писав, прагнучи їм допомогти, і щоб вони його зрозуміли, в чому признавався у промові на своєму 50-літтньому ювілеї:

Я представив ваше темне життя і представив ваш настрій. I все те страшне, що є в ньому, а що так болить мене, писав я, горіючи, і кров зі сльозами мішалася. Але коли я найшов у ваших душах такі слова, що можуть гриміти як грім і світити як зорі, – то це оптимізм. Більш писати не можу, бо руки трясуться і кров мозок заливає. Приступити ще ближче до вас – значить спалити себе...17

Одним з доказів на те, що твори Стефаника розуміли й допомагали не втрачати надії і віри у можливість гідного життя його головним адресатам – українським селянам, нехай свідчать їх слова, висказані на ювілеї 60-ліття від дня народження письменника:

 



Uniwersytet Jagielloński, Collegium Novum —
Ягеллонский університет.
Fot. J. Podlecki [w:] Universitas Jagiellonica Cracoviensis

Ми, мужики з села Тулови, ті, що сивіємо разом з Тобою, і ті, під якими дудніла земля, а наші мами дуріли, і ті, що знаємо Тебе лише з книжок, де Ти жбурнув цілому світові правду про нас, бажаємо Тобі в день Твого 60-ліття щастя, здоров’я і спокійної старості.

Ти підняв нашу душу, віками тратовану чужими, а нехтовану своїми, і підніс її до таких висот, які належаться синам Землі. Лише Ти один знаєш, що наша мужицька душа тверда і неподатна, бо такою нас зробила Вона – земля, а ми – її кров18.

Як запримітив Юрій Гаморак, роки 1897–1901 (коли повстало дві третини новел Василя Стефаника) – це найбільш інтенсивний період у творчості студента медицини Ягеллонського університету родом з Русова, який прагнув своїм художнім словом боронити погорджуване село19 і подібно Шевченкові представляти селянську душу “в цілій її красі і невинності”20. Пізнавши “брутальність до свого народу” львівських політиків (романчуків і москвофілів), які не маючи “ані розуму, ані сумління”, думали лише про “почесті і кар’єру”, Стефаник вірив, що “прийде весна, та зацвітуть по селах вишні білі, білі, як одежа душі мужицької”21.

За кілька місяців до написання своєї Автобіографії (1925) Василь Стефаник визнавав, запевняючи своїх земляків, що “ніколи на волос” не перестав їх обороняти і у своїй письменницькій діяльності намагався “тканину найделікатнішу, яка є на світі, робітничої душі розпростерти перед людськими очима так, щоби блискавки гніту ударяли громом із тієї робітничої душі”22. На думку Стефаника, селяни – це матеріальна основа міста та невмируще джерело духовного розвитку народу, що у кінці минулого століття висказав український письменник з Русова у створених в Кракові на вулиці Аріанській, 1, автобіографічних поетичних признаннях Моє слово і Дорога:

 


 

Wasyl Stefanyk, fotografia z 1903 roku —
 Василь Стефаник, фото з 1903 року.
Fot. [w:] Василь Стефаник у критиці та спогадах,
Київ 1970

– Я йду, йду, мамо.

– Не йди, не йди, сину...

Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека.

Кожді ворота минав, всі білі вікна.

Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи.

У днину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.

Земля цвіла і квітами своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.

Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги.

Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Аж людей спіткав.

Вбиті по коліна в землю вони у безтямній многості падали і здоймалися.

Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.

Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.

Здоймалися і падали.

А ніч клала їх в сон, як каменів, одного коло одного.

Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.

Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.

З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав чувства. А як сонце родилося в крови і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.

Розспівалася в його душі, як буря, росколисалася, як мамино слово.

I став сильний і гордий. Вітер нагнув д’ ньому всі квіти.

Ступав своєю дорогою дальше.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вона, як полотно, під ним угиналася.

Минав усі ворота, білі вікна помикали.

I знов людей побачив.

Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів.

Вогонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.

Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.

Всі в білих сорочках, як на Великдень.

Але снопи пропадали з-над дітей і вогонь вжирався в їх білі голови.

Вони вгризалися знов у жовті лани.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Читав їх розпуку і їх безсилу.

По їх чолах копалися рови один коло одного. Губи їх засихали і біліли. Серця заходили жовчю.

I пісня його душі згіркла, як зігнила пшениця.

Очі його помутніли, а чоло його подобало на скаламучену керничку при дорозі.

Сила його і гордість впали на тверду дорогу.

Строївся.

Пішов своєю дорогою, як птах, що своїх крил на собі не чує.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На свіжій ріллі під веселою дугою стояла його любов. Земля радувалася її білими слідами.

Як безсильна дитина протягнув до неї руки.

– Ходи!

– Не можу, бо ти отруя!

Захитався, а як прожер свій засуд, то поклав на чорну ріллю окрушки своєї пісні і поволікся дальше. Йшов як тінь спорохнявілого дуба перед заходом сонця.

Дорога темна, як сліпому, молоденькому каліці.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Одного дня спотикнувся на гріб своєї мами.

Заридав сухими очима і впав.

Зарив чоло у могилу і просив маму, аби його назвала так, як він був ще дитиною.

Одно маленьке слово, аби сказала!

Довго просив.

Потім поклав голову на хрест і почув від нього мороз.

Здригнувся, поцілував могилу в маленьку яблінку і поплівся безіменний і самотній.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Боже, Ти подаруй мені решту моєї дороги, бо я не годен вже йти!

I скакав з могили на могилу, як осіннє перекотиполе.

Аж як перейшов сто гробів, то сотий перший його був.

Припав до нього, як давно до маминої пазухи23.

 

Примітки

1 І. Труш, Із статті “Василь Стефаник”, [у:] Василь Стефаник у критиці та спогадах. Упорядкування, вступна стаття та примітки Ф. П. Погребенник, Київ 1968, с. 65-66.

2 Обговорення матеріалів тієї конференції надруковано в окремому місці цього ж восьмого тому альманаху “Між сусідами”, с. 58-60.

3 Пор. E. Wiśniewska, Wasyl Stefanyk w środowisku literackim Krakowa w latach 1892–1900, [w: ] Z dziejów stosunków literackich polsko-ukraińskich, praca zbiorowa pod red. S. Kozaka i M. Jakóbca, Wrocław 1974, s. 187-204.

4 Ф. Погребенник, Сторінки життя і творчості Василя Стефаника, Київ 1980, с. 128.

5 Ю. Гаморак, Василь Стефаник. Спроба біографії, [у:] В. Стефаник, Твори, ред. Ю. Гаморак, Львів 1942, с. ІV.

6 В. Стефаник, Автобіографія, [у:] В. Стефаник, Твори, ред. Ю. Гаморак..., op. cit., с. XLI-XLII.

7 Там само, с. XLIII.

8 Там само, с. XLV.

9 В. Стефаник, Автобіографія..., с. XLIII–XLIV.

10 В надрукованій у журналі “Народ” (1895, № 13–14) статті п.з. Польські соціалісти як реставратори Польщі “od morza do morza”, Стефаник осуджує польських соціалістів (яких одним з лідерів був Iгнаци Дашинський), закидаючи їм дволичність у поширюванні інтернаціоналізму, під галсами якого стремлять вони до реставрації Польщі “від моря до моря”. Стефаник звернув увагу, що в органі польських соціалістів для Європи, там де говорилося “про независимість Польщі не сказано ясно про яку їм Польщу розходиться, чи про етнографічну, чи про історичну”. Однак з того, що написано у тій газеті виникає, “що в польську соціалістичну республіку мають увійти ще русини і литвини (...) Iнтернаціоналістичного соціалізму на далі в них нема, є лиш шовіністичний патріотизм, як видко з програми в бюлетні”. В. Стефаник, Публіцистика. Вибране із статей, промов та листів, Київ 1953, с. 32-33.

11 В. Стефаник, Твори, ред. Ю. Гаморак..., op. cit., с. 317-318.

12 У листі до Лева Бачинського, висланому з Кракова 29 квітня 1896 року Василь Стефаник писав: “Еміграція. Я бачив і ще бачу тут на двірці тоту еміграцію. Гонить їх голод з дому за світові води (...)” А в статті, написаній в 1899 році п.з. Для дітей, Стефаник підкреслював, що українські емігранти з Буковини і Покуття “переносяться на нову землю задля дітей”, для яких “в цім краю вже нема хліба”. В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 66 і 37-38. У 1927 році, відповідаючи на надруковані у журналі “Діло” Листи з села, Стефаник написав, що українські хлібороби добре знають, “що як довго існуватиме панська Польща, наш селянин не одержить від неї землі. А без землі йому – камінь на шию і просто в воду. Землі йому не дасть і не продасть ніхто, а він мусить сам собі її взяти”. В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 56. Годиться в цьому місці додати, що в дальшому часі у засекречених (Ściśle tajne) розпорядженнях Міністерства закордонних справ II Речі Посполитої, відносно еміграційної політики, передбачалось за допомогою еміграції полонізувати українців, проживаючих в тернопільському, станіславському і львівському воєводствах. Як читаємо в одному з документів, – еміграція заокеанська, як еміграція без повернень “мала бути доступна русинам в першій черзі з теренів 13 названих районів (повітів). Еміграція континентальна, у 80% сезонна, яка є назагал еміграцією для заробітку і триває деякий час має передусім включати елемент польський”. Документ 11 Міністерства закордонних справ (засекречене) (Ściśle tajne) Аннали Лемківщини, част. 5, ред. І. Гвозда, Нью-Йорк 1993, с. 127-145.

13 В. Стефаник, До О. Кобилянської, [у:] В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 89-90.

14 В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 85.

15 Там само, с. 82-83.

16 Ф. Погребенник, Василь Стефаник у слов’янських літературах, Київ 1976, с. 296.

17 В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 55.

18 Василь Стефаник у критиці та спогадах..., op. cit., с. 111.

19 Ю. Гаморак, Василь Стефаник..., op. cit., с. XXIV.

20 В. Стефаник, З промови на Шевченківському святі в 1901 році, [у:] В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 50.

21 В. Стефаник, З листа до О. Гаморак від січня 1899 р., [у:] В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 88.

22 В. Стефаник, З листа до української робітничої організації в Торонто (Канада) від 14 вересня 1924 р., [у:] В. Стефаник, Публіцистика..., op. cit., с. 97.

23 В. Стефаник, Твори, ред. Ю. Гаморак..., op. cit., с. 149-152.

 

 

Spis treści "Między Sąsiadami", t. VIII — Зміст "Між сусідами", т. VIII

Biblioteka — Бібліотека