Włodzimierz Mokry

Kolorystyka i sztuka wyszywania

             Hafty i zdobione tkaniny stanowią od najdawniejszych czasów najbardziej powszechny rodzaj sztuki użytkowej Rusinów-Ukraińców. Jeszcze do niedawna trudno było znaleźć taką ukraińską wieś, w której by nie żyło przynajmniej kilka sławnych artystek i w której hafty nie miałyby zastosowania w wystroju wnętrz. Wyszywano stroje, serwetki, ręczniki, poduszki, firanki. Wszędzie jednak haft ukraiński zachowuje swoje lokalne osobliwości, zarówno pod względem techniki wyszywania, jak i rodzaju ornamentu czy wyboru motywów.
             Na przestrzeni stuleci wykrystalizował się wyraziście wyodrębniony narodowy styl ukraińskiej sztuki użytkowej, a szczególnie haftu. Charakteryzuje go bogactwo artystycznych ujęć, ulubione kolory, technika wykonania, oryginalne elementy ornamentu i kompozycji w różnych regionach Ukrainy.
             Na Kijowszczyźnie przeważa np. ornament roślinny z ulubionymi gronami winogron, jagód i niewielkich kwiatów. Dominuje tu kolor czerwony i czarny. Zaś sposób wykonania haftów jest różny i przybiera formy krzyżyków, półkrzyżyków, haftów naśladujących tkanie, (między innymi tzw. “nyzynka”) haft piaski, powlekany itp.
             Charakterystyczne kolory na Czernihowszczyźnie to kolor biały, biały z nieznacznym nakrapianiem czerwonego, czarnego, lub czerwono-czarnego.
             W roślinnym ornamencie haftów Czernihowszczyzny stosowany jest układ figur geometrycznych, zaś w geometryczne formy ornamentów wkomponowywane są odrębne elementy, często w kształcie rombów czy rozetek.
             Delikatnymi i jasnymi lub zupełnie białymi kolorami wyróżniają się roślinno-geomentryczne ornamenty haftów z regionów Połtawszczyzny. Wykonane między innymi “mereżką”, kontrastują z różnokolorowymi na Podolu haftowanymi “kaczałoczkami” i czarno czerwoną “nyzynka”. Swym wielokolorowym bogactwem różnorodnością, przeważnie geometrycznych wizerunków zachwycają hafty huculskich i zakarpackich artystów.
             Na Ukrainie działa jak wiadomo wiele słynnych ośrodków haftowania. Np. Szyszaki i Reszeriwka na Poltawszczyźnie, Zoziw i Klembiwka na Podolu, Litky na Czemihowszczyźnie, Wyżnycia na Bukowinie, Kahariyk na Kijowszczyźnie i inne.
             Każdy z tych ośrodków ma swoją historię i swoje duchowe oblicze. Świadczy o tym m.in. następujący wymowny fakt Otóż w powojennych latach przebywała w Mukaczewie w czasie cerkiewnego święta wybitna artystka i znawczyni ukraińskiej sztuki użytkowej O. Ł. Kulczycka. Będąc wśród ludzi, którzy zjechali się tu z całego Przykarpacia i Zakarpacia, Kulczycka podchodziła do kolejnej świątecznie ubranej kobiety, by się przywitać i zapytać jak im się obecnie żyje w ich miejscowościach, przy czym wymieniała nazwę ich wsi. Znajomością tą wywoływała zdziwienie i pytania: “A skąd Pani wie, że jestem z tej wsi?” – “Poznaję po (“soroczce”) koszuli, tak wyszywają tylko w Waszej wsi”. Była to zachwycająca wędrówka, która zademonstrowała nieprzejrzane bogactwo ukraińskiej sztuki użytkowej, jej oryginalność, niepowtarzalność wizerunków oraz ich lokalną specyfikę.

Filozoficzno-symboliczny system wyszywanych wizerunków

             U podstaw filozoficznych treści haftów ukraińskich leży trojczłonowy, życiodajny system znaków symbolicznych: ziemia –woda – słońce oraz owoce ich współistnienia i wzajemnego dopełniania się, a więc drzewa, kwiaty, zioła, ptaki oraz gwiaździste niebo. Symbolika wody, słońca, ziemi występuje najczęściej w haftach Bukowiny, Huculszczyzny, Bojkowszczyzny, Łemkowszczyzny, a także Wołynia, Podola i Ukrainy Lewobrzeżnej.
             Prostota, a jednocześnie trafność stworzonego systemu znaków – krzyżyków, kwadratów, “wężyków”, jest wyrazem stosunku Ukraińców do takich kategorii filozoficznych jak wszechświat, życie na ziemi, narodzenie oraz uświadomienie własnego miejsca i powołania
             W systemie filozoficznym ukraińskiego haftu bardzo często obecny jest wizerunek czerwone) kaliny, drzewa które symbolizuje żywotność narodu ukraińskiego. Kalina, której nazwa pochodzi od pradawnej nazwy (“słońce-koło”), miała związek w czasach przedchrześcijańskich z narodzeniem wszechświata i ogniowej trójcy: słońca, księżyca i gwiazd. Czerwone jak krew grona kaliny stały się symbolem nieśmiertelności narodu i początku życiodajnego łańcucha ukraińskiego: “kropla krwi – kobieta – narodzenie – Ukraina – odrodzenie”. Nie przypadkowo zatem na weselnych ręcznikach i “soroczkach” młodej i młodego tak często występują soczyste grona kaliny:

             A w polu kalina,
             A w polu czerwona
             Pięknie rozkwita.
             Oj rodzie nasz piękny,
             Rodzie nasz przepiękny,
             Nie zrzekajmy się, przyznawajmy się,
             Bo dużo nas jest.

             Kalina i dąb jako motywy najczęściej występujące na koszulach młodzieńców łączą w sobie symbole wiecznej piękności i nadzwyczajnej siły. Dąb, jako uosobienie boga męskiej energii słonecznej – Peruna wraz z drzewem rodu – kaliną, zapewniały życiodajną silę całego rodu. Natomiast symbol wyszywanych winogron uosabia radość i piękno stworzenia rodziny. Winny sad “sad-wynohrad” – to niwa życia, na której mąż jest siewcą, a żona wychowuje i pielęgnuje drzewo ich rodu. Motyw winogron występuje najczęściej na rodzinnych ręcznikach Czemihowszczyzny i na kobiecych i męskich “soroczkach” Kijowszczyzny i Połtawszczyzny.
             Dla rodziny, która straciła na wojnie ojca, męża, brata lub narzeczonego wyszywany przez dziewczynę na “soroczce” delikatny, drgający kwiat maku był symbolem trwałej pamięci o swym rodzie oraz pragnieniem jego zachowania i przedłużenia. U podstaw takich treści leży wierzenie, że pole po bitwie pokrywa się wiosną czerwonymi makami.
             Tajemnicę życia skrywa wiele innych kwiatów, szczególnie lilia i róża, a także takie zioła jak chmiel, szałwia, lubczyk.
             Legendarny kwiat lilii, to symbol dziewczęcego uroku i czystości. Zaś pyszna róża, (której nazwa pochodzi od dawnej nazwy i Słońca-Ra, i krwi-ruda), oznacza krew ognistą. Kwiaty róż ułożone w system geometrycznego wzoru to kwiaty-gwiazdy, które dają wyobrażenie narodu o systemie wszechświata.
             Motywy takich ziół, jak chmiel, szałwia, lubczyk i mięta są bardzo zbliżone do symboliki winogron. Chmiel oznacza młodzieńcze wzloty i miłość. Pięknie wyszyta czerwona poziomka, (od jeszcze jednej dawnej nazwy słońca – Połel), to jeszcze jeden motyw wyszywanych wzorów-symboli, sławiących słońce, które ogrzewa ziemię.
             Jednym z najbardziej popularnych motywów jest, rosnący na wilgotnym gruncie, nad brzegami rzek i strumyków kwiat “berehynia”. Wyraża on całą istotę tworzenia, troski i obrony, dzięki czemu symbolizuje wiecznie odradzające się życie. “Berehynia” to życiodajna matka, przyroda i kobieta matka, która ofiaruje światu syna i drzewo życia, jakie ukształtowało z mroku kosmosu harmonijny i wyraźny system wszechświata.
             Oprócz kwiatów, ziół i drzew, szczególnie bogato występuje na haftach ukraińskich symbolika ptaków. W zależności od okazji i powodów, dla jakich został wyszyty ręcznik, różne ptaki wyśpiewują odpowiednią treść. I tak na przykład słowik i kukułka wyszyte najczęściej na dziewczęcych ręcznikach siedzą na gałązce kaliny i jakby śpiewają: “Słowik szczebiocze, do pary nawołuje”, zaś o wyszytej kukułce śpiewają: “do jesieni przyjdzie pannie tańczyć, hulać”.
             Na weselnych ręcznikach bardzo często siedzą pawie, “żar-ptaki” (płomienne ptaki), które uosabiają słoneczną energię i dlatego symbolizują ciepło rodzinnego życia.
             Wyszyte na ręcznikach sokoły, gołębie i koguty, zwrócone do siebie główkami z jagodą kaliny w dziobie, umieszczone u podstawy drzewa – znaku nowej rodziny, symbolizują młodą parę.
             Wśród motywów ptaków nie brakuje i wiernej towarzyszki ludzkiej osady, jaskółki, która zawsze przynosi dobrą nowinę.
             Zgodnie z filozoficznym rozumieniem przeszłości, teraźniejszości i przyszłości ptaki, rozmieszczone przy korzeniu drzewa czy na środku pnia i gałęzi są symbolem niezniszczalności drzewa-rodu.
             Stworzone w dalekiej przeszłości i zachowane w ornamentach ukraińskich haftów znaki-symbole zwielokrotnionej, trzykrotnej życiodajnej siły: ziemi – wody – słońca, są tymi podstawowymi symbolami wszechświata, które, wraz z gwiazdami rozrzuconymi po rękawach “soroczki” i zebranymi w geometryczny ornament, dają wyobrażenie o strukturze wszechświata, jego porządku i harmonii. Według autorki szkicu wstępnego do albumu: “Znaki 155 starodawnych ukraińskich haftów” Tetiany Ostrowskiej “cala ukraińska sztuka wyszywania naznaczona jest błogosławionymi znakami wody i słońca. Słońce przedstawiane jest często w formie ośmiopłatkowej rozetki lub kwiatu, a znak wody przypomina zwiniętego węża. Są to te dwa żywioły, które utworzyły życie ziemskie i dlatego należy je rozumieć jak wilgotność macierzyńską i płomienną energię ojcowską...”
             Owocem ziemi, wody i słońca jest każde żywe stworzenie. Jego symbolem jest między innymi wspomniana już “berehynia”. Kwiat wyszytej “berehyni” skromnie wkorzenionej w ziemię doniczki, jakby jeszcze raz przypomina, że “jak każde żywe stworzenie jesteśmy niepodzielną i nierozłączną cząstką ogólnego systemu żyda”.

Ofiarowanie ręcznika

             Ręcznik był na Ukrainie nieodłączną częścią, okrasą życia, a także swoistym narodowym symbolem. Z dawien-dawna Ukraińcy dekorowali ściany swoich domów wyszywanymi recznikami, które wytwarzały odpowiedni nastrój, formowały estetyczne smaki, były wzorem ludzkiej pracowitości, mistrzostwa i artystycznych zdolności. Wyszywany ręcznik do dziś pozostaje atrybutem ukraińskich obrzędów oraz zwyczajów i jest darowany w ważnych chwilach. Z chlebem na wyszytym ręczniku wychodzą na przeciw każdemu, kto przychodzi do domu z czystymi zamiarami. Ręcznikiem witają i krewnych, i gości, witają narodziny niemowlęcia w rodzinie oraz zaręczyny młodych. Z ręcznikiem także odprowadzają człowieka w jego ostatnią drogę. Starodawny jest zwyczaj przewiązywania swatów ręcznikami na znak zgody dziewczyny na ślub z młodzieńcem, który przysłał do niej starostów.
             Ręcznik ścielono młodej parze pod nogi, żeby słał się jej szczęśliwy szlak życia. Ręcznik w ogóle symbolizował szczęśliwą drogę. O matce, która daruje synowi wyszywany ręcznik, wyprawiając go w daleką drogę mówi między innymi pieśń P. Majborody do słów A. Małyszki:

             Matko rodzona moja
             Tyś nocy nie despota.
             Prowadziłaś mnie polem, na skraj wsi,
             I w drogę daleką Tyś przy zorzy zegnała,
             I ręcznik wyszywany na dolę, na szczęście dala...”

             Ukraiński narodowy poeta Taras Szewczenko, patrząc na wykonane z wielkim wyczuciem koloru, artyzmem i mistrzostwem ręczniki, mawiał, iż przemawia z nich dusza uzdolnionego, szczerego i gościnnego narodu. Szewczenko pragnął ujrzeć na swoich weselnych ręcznikach czerwone koguty, które zbudziłyby naród z niewolniczego snu. Poecie nie było sądzone dożyć własnego ślubu. Na wyszywanych ręcznikach, które chciał zobaczyć w dniu swoich zaślubin przyszło Ukraińcom opuszczać do mogiły trumnę z ciałem ich proroka. Dlatego też i obecnie w dniu uroczystości szewczenkowskich, które świętują Ukraińcy każdego roku, nad portretem Szewczenki pojawia się wyszywany ręcznik.

Sztuka wyszywania w życiu Ukraińców poza ojczyzną

             Dla Ukraińców wysiedlonych z rodzinnych ziem, albo narodzonych już na zesłaniu zwitek wyszytego płótna stawał się często jednym z najcenniejszych zmaterializowanych cząstek dalekiej, a często zabranej im ojczyzny. Zachowany przez babcię i często ukrywany przed sąsiadami kawałeczek “wyszytego życia” wywołuje wspomnienia i pamięć najpiękniejszych chwil przeżytych podczas rodzinnych i społeczno-kulturalnych świąt w ojczystym kraju i rekompensuje jego bolesny brak. W takich chwilach ożywa wszystko co ukraińskie, co znalazło swoje obrazowe odbicie w wyszywanych ręcznikach i strojach. Ożywa piękno otaczającego życia i przyrody z kwiatami-symbolami, a szczególnie z wiśniowym Szewczenkowskim sadem.
             Wszystkie oczekiwania, odwieczne nadzieje i marzenia Ukraińców, zarówno tych bezdomnych, mieszkających nie w Ukrainie jak i tych żyjących “na naszej nie swojej ziemi” wyrażali do 1991 roku pokolenia Ukraińców, zawieszając ręcznik nad autoportretem ukraińskiego wieszcza i nakreślonym przez niego programem “w chacie własnej, własna prawda, wolność i potęga”.
             Z takąż nadzieją społeczność krakowska w 1983 roku, składając dar papieżowi Janowi Pawłowi II, ofiarowała inkrustowaną tacę z obrazem cerkwi łemkowskiej i wyszyty rękami ziemskiej matki Ukrainy ręcznik z wiarą, iż zaprowadzi on ich największego przywódcę religijnego do Kijowa dla odrodzenia przyjętego tam przed tysiącem lat chrześcijaństwa.

 

Володимир Мокрий

Кольори і способи вишивання

             Вишивка, як і барвисте ткацтво, з давніх-давен була улюбленим засобом художнього оздоблення різноманітних форм українського побуту. І зараз вишивка залишається найпоширенішим видом українського декоративно-ужиткового мистецтва. Ще не так давно важко було знайти таке українське село, де б не було бодай кількох прославлених вишивальниць, де б вишивка не знаходила застосування в хатньому побуті – на одязі, скатертині, рушнику, простирадлі, на подушці, фіранках, тощо. І скрізь вона зберігає свої локальні особливості, як в характері орнаментальних мотивів, так і в техніці виконання.
             Протягом століть викристалізувався яскраво виражений український національний стиль художньої вишивки. Створювалось багатство її мистецьких особливостей (улюблені кольори, техніка виконання, окремі орнаментальні елементи, малюнки й композиції) в різних областях і регіонах України. Скажім на Київщині, переважають рослинний орнамент з улюбленими гронами винограду, з ягідками та невеликими за розміром квітками, червоний і чорний кольори вишивок, виконаних “занизуванням”, “гладдю”, “набіруванням”, “хрестиком”, тощо.
             Техніка “гладі “, “мережки”, “фальшивого вирізування”, “набірування” властива для вишивок Чернігівської області. Для них характерні кольори: білий, білий з незначним вкрапленням червоного, чорного або чорно-червоного. Рослинний орнамент чернігівських вишивок часто комбінується з геометричними фігурами, а геометричний компонується суцільними смугами, з окремих елементів, часто у вигляді ромб і вірозеток. Типовим для чернігівської вишивки є “змережування”.
             Ніжні і світлі, або зовсім білі рослинно-геометризовані вишивки Полтавщини. Виконані “гладдю”, “вирізуванням”, “виколюванням”, “мережкою”, контрастують з різнокольоровим подільським вишиванням “качалочками” та чорно-червоною “низзю”.
             Вражають своєю яскравістю, багатобарвністю, багатством і різноманітністю переважно геометричних малюнків вишивки гуцульських та закарпатських митців.
             Є на Україні, як відомо, й чимало осередків, які особливо славляться вишивкою. Наприклад Шишаки та Решетилівка на Полтавщині, Зозів та Клембівка на Поділлі, Літки на Чернігівщині, Вижниця на Буковині, Кагарлик на Київщині та інші.
             У кожного з них своя історія, своя доля, своє художнє обличчя. На підтвердження сказаного, можна навести цікавий факт:
             У післявоєнні роки побувала в Мукачеві під час храмового свята художниця і видатний знавець українського народного мистецтва О. Л. Кульчицька. Ходячи між людьми, що з’їхалися сюди з усього Прикарпаття та Закарпаття, Кульчицька підходила то до однієї, то до другої святково одягненої жінки, віталася і розпитувала, як живеться їй у своєму селі (називаючи при цьому конкретні села). Цим Кульчицька завжди викликала здивоване питання: “А як ви знаєте, що я звідти?” Художниця відповідала: “А по сорочці. Так вишивають тільки у Вашому селі”. Це була захоплююча мандрівка, яка продемонструвала безмежне багатство народного мистецтва, його стійкість, своєрідність локальних ознак.

Філософсько-символічна система вишиваних візерунів

             В основу філософської системи української вишивки покладена трикратна життєдайна трійця знаків-символів: земля – вода – сонце, та плоди їх співіснування і взаємодоповнювання – дерева, квіти, зілля, птахи та зоряне небо. Символіка води, сонця, землі найчастіше виступає у вишивках буковинців, гуцулів, бойків, лемків, слобожан, волинян і подолян.
             Простота, а водночас і влучність створеної системи знаків – хрестиків, квадратиків, “вужиків”, розкриває ставлення українців до таких філософських категорій, як всесвіт, життя на землі, народження, осмислення свого місця та покликання.
             В філософській системі української вишивки дуже часто присутній візерунок червоної калини – дерева, що символізує живучість українського народу. Калина, яка має свою назву від давньої назви “сонце-коло”, пов’язувалася в дохристиянські часи з народженням всесвіту, вогненної трійці: сонця, місяця і зорі. Червоні, як кров, ягоди калини стали символом невмирущого народу і початку життєтворчого українського ланцюжка: “крапелька крові – жінка – народження – Україна відродження”. Не випадково тоді на весільних рушниках й сорочках молодої і молодого виступають часто соковиті грона калини:

             У полі калина,
             У полі червона,
             Хорошенько цвіте.
             Ой, роде наш красний,
             Роде наш прекрасний,,
             Не цураймося, признаваймося,
             Бо багацько нас є.

             Калина – дуб, як мотиви найбільш поширені на сорочках парубків, поєднують у собі символи невмирущої краси і незвичайної сили. Дуб, як уособлення Перуна, бога сонячної чоловічої енергії разом з деревом роду-калиною – запевнювали життєдайну силу свого роду. Натомість символ вишиваного винограду розкриває радість – красу створення сім’ї. Сад-виноград – це життєва нива, на якій чоловік є сіячем, а жінка вирощує і піклується деревом їхнього роду. Мотив винограду виступає найчастіше на родинних рушниках Чернігівщини й на жіночих і чоловічих сорочках Київщини й Полтавщини.
             Для сім’ї, яка втратила на війні батька, чоловіка, брата чи нареченого вишивана дівчиною на сорочці ніжна трепетна квітка маку була символом незнищенної пам’яті свого роду та прагнення до його збереження і продовження. В основі такого змісту лежать вірування, що поле після битви вкривається навесні червоними маками.
             Таємницю життя приховує багато інших квітів, особливо лілія і ружа, а також таке зілля, як хміль, шавлія, любисток.
             Легендарна квітка лілії – це символ дівочих чарів, чистоти. А пишні троянди або ружі (в назві, якої знаходять давню назву і сонця-ра і крові-руда) означають вогненну кров. Квіти троянд, укладені у систему геометриного узору, це квіти і зорі, які уособлюють уявлення народу про систему всесвіту.
             Мотиви такого зілля, як напр. хміль, а також шавлія, любисток і м’ята дуже близькі до символіки винограду. Хміль вказує на молоде буяння та любов. Гарно вишита червона полуниця, (від ще одної давньої назви сонця – Полель) – це ще один мотив вишиваних узорів – символів, що прославляють сонце, яке огріває землю. Одним з найбільш поширених мотивів вишивок є берегиня.
             Вона, як суть творення і суть захисту, стала символом вічного оновлення та вічного життя. Берегиня – життєтворна мати, природа і жінка – мати, що дарує світові сина і дерево життя, яке сформулювало із мороку космосу гармонійну і чітку систему всесвіту.
             Крім квітів, зілля і дерев особливо багата на українських вишивках символіка птахів. В залежності від нагоди, з приводу якого був вишитий рушник, різні птахи виспівують відповідний зміст. Так соловейко і зозуля, вишиті найчастіше на дівочих рушниках, сидять на гілці калини і немов співають: “Соловейко щебече, собі пару кличе”, а про вишиту зозулю співають: “до осені дівці да гулять, гулять”.
             На весільних рушниках дуже часто розсідають пави жар-птиці, які несуть в собі сонячну енергію, і тому символізують теплоту сімейного життя.
             Вишиті на рушниках соколи, голуби і півні, звернені один до одного голівками з ягідкою калини в дзьобику, зображені в основі дерева-знаку нової сім’ї – символізують шлюбну пару.
             Серед мотивів птахів є і вірна супутниця людської оселі ластівка, яка завжди приносить добру вістку.
             Згідно з філософським розумінням минулого, сучасного і майбутнього птахи розташовані при корені дерева, середині стовбура та віття з обох сторін то символи незнищимого дерева – роду.
             Створені у глибокій минувшині – збережені в орнаментах українських вишивок символи-знаки трикратної життєдайної трійці землі – води – сонця, – це ті основні символи всесвіту, які разом з зірками, що розкидані по рукаві сорочки та зібрані в геометричний орнамент, дають уявлення про структуру всесвіту, його упорядкованість і гармонійність. Після авторки вступної статті до альбому “Знаки 155 стародавніх українських вишивок” Тетяни Островської “вся українська вишивка позначена благословенними знаками води і сонця. Сонце часто зображується восьмипелюстковою розеткою чи квіткою, а знак води нагадує згорнутого вужа. Дві стихії, що утворили земне життя і тому їх треба розуміти як вологу материнську і вогненну батьківську енергію...”
             Плодом землі, води і сонця є кожне живе створіння, якого символом є як ми згадували – берегиня. Вишита берегиня скромно прикорінена в земному горнятку, ніби ще раз нагадує, що ми, як “кожне живе сотворіння – часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття”.

Давати рушник...

             Рушник був на Україні обов’язковою приналежністю, окрасою народного побуту, а також своєрідним народним символом. З давніх-давен українці прикрашали стіни своїх хат вишиваними рушниками, які створювали відповідний настрій, формували естетичні смаки, були взірцем людської працьовитості, майстерності та мистецьких здібностей. Вишиваний рушник донині залишається атрибутом народних обрядів і звичаїв. Рушники давали у кількох випадках. З хлібом на вишитому рушникові виходили назустріч кожному, хто приходив в оселю з чистими задумами. Рушником зустрічали рідних і гостей, вітали народження немовляти в родині, вінчали молодих та проводжали людину в останню дорогу. Від слів “давати рушник” повстає в уяві українців старовинний звичай пов’язувати сватів рушниками на знак згоди дівчини одружитися з парубком, який послав до неї старостів.
             Рушники стелили молодій парі під ноги, щоб стелився молодим щасливий шлях у життя. Рушник взагалі символізував щасливу дорогу. Про матір, яка дарує синові вишиваний рушник, відправляючи його у далеку дорогу – говориться між іншими у пісні П. Майбороди на слова А. Малишка:

             Рідна мати, моя ти, ночей не доспала.
             І водила мене у поля край села.
             І в далеку дорогу ти мене на зорі провожала.
             І рушник вишиваний на щастя на долю дала...

             Український національний поет Тарас Шевченко, дивлячись на виконані з тонким відчуттям кольору, художнім смаком і майстерністю рушники, говорив, що з тих рушників промовляє душа обдарованого, щирого і гостинного народу. Шевченко хотів бачити на своїх весільних рушниках червоних горластих півнів, що збудили б народ від рабського сну. Шевченкові не судилося дожити дня свого шлюбу. На вишиваних рушниках, як він прагнув бачити в день вінчання, довелось українцям спускати у домовину труну з тілом пророка. Тому і тепер не дивує нікого факт, що в день шевченківських концертів, які святкують українці кожного року, над портретом Кобзаря з’являється вишиваний рушник.

Вишивка в житті українців поза батьківщиною

             Для українців, виселених з рідних земель або народжених вже на засланні, згорток вишитого полотна ставав часто одним з найцінніших зматеріалізованих клаптиків далекої, забраної їм батьківщини.
             Збережена бабунею і часто приховувана перед сусідами горсточок “вишитого життя” викликає спомини та згадку найкращих хвилин, прожитих під час родинних й суспільно-культурних свят у рідному краї, і компенсує його болючий брак. В таких хвилинах оживає все те українське, що знайшло своє образне втілення у вишивці. Оживає краса навколишнього життя і природи з квітами – символами й Шевчеківським вишневим садком.
             Всі сподівання, одвідвічні надії і прагнення українців, як тих бездомних, проживаючих не в Україні, так і тих живучих “на нашій, не своїй землі”, виражали до 1991 року українські покоління, вішаючи рушник над автопортретом Кобзаря і накресленою ним програмою “в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.
             З тою ж надією краківська громада у 1983 році складаючи дар Папі Римському Іванові Павлові II, передала образ лемківської церкви і вишитий руками земної матері України рушник з вірою, що заведе він їх найбільшого релігійного провідника до Києва, для відродження прийнятого там тисячу років тому християнства.

Література:
Е. Антоненко, Державний Музей Українського народного декоративного мистецтва, Київ 1968.
Б. С. Бутник-Сіверський, Українське радянське народне мистецтво, Київ 1970)
Т. О. Островська, Знаки 155 стародавніх українських вишивок, Київ: “Соняшник”, 1992.
О. О. Гасюк, М. Г. Степам, Художнє вишивання. Альбом, видання друге, Киї, 1983.
М. Д. Манучарова (автор тексту), Українське народне мистецтво. Тканини та вишивки”, Київ, 1960.
В. А. Маланчук: Квітуче народне мистецтво. Вишивка, тканини, кераміка та писанки на Сокальщині, Львів, 1964.




13. Рушник, Волинь – 
13. Ręcznik wyszywany, Wołyń

 

 

 

 

 

 

 

 

 





14. Серветки, Лемківщина – 
14. Serwety, Łemkowszczyzna


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




15. Рушники, околиці Львова. – 
15. Ręczniki wyszywane, okolice Lwowa

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 





16. Скатерка, Поділля XX ст. – 
16. Obrus, Podole XX w.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




17. Писанки – 17. Pisanki

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




18. Рушник вишиваний – 18. Ręcznik wyszywany

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 





19. Рушник вишиваний, Закарпаття XIX ст. – 
19. Ręcznik wyszywany, XIX w., Zakarpacie


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




20. Рушник вишиваний, Дрогобич – 
20. Ręcznik wyszywany, Drohobycz


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




21. Рушник вишиваний, Львів – 
21. Ręcznik wyszywany, Lwów


 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 




22. Подушки, околиці Поділля, Покуття і Буковини – 
22. Poduszki, zestaw z okolic Podola, Pokucia, 
Bukowiny i Łemkowszczyzny

 

Spis treści — Зміст