Лілія Шевцова
Україна як віха

А тепер поговоримо про реальні передумови провалу відносин Росії та Заходу. Точкою відліку став 2004 р. це був рік оранжевої революції в Україні. Вихід українців на Майдан став шоком для російської панівної еліти, яка раптом відчула, що немає гарантій того, що аналогічна історія не повториться в Росії. Тим більше, що Україна завжди сприймалася в Росії як її провінція. Саме Україна стала одною з причин перелому у відносинах Росії і Заходу, вона заставила запрацювати решту чинників, в тому числі й фактори напруги, що давно дрімали. Зовнішнє незадоволення Кремля Заходом в момент оранжевої революції мало геополітичне підґрунтя. Захід через Україну наблизився до кордонів Росії, розпочавши гру на її подвірї, - таким був висновок, зроблений російською правлячою командою. Складно сказати, наскільки в Кремлі вірили в те, що Захід вивів народ на київський Майдан. Якщо в Кремлі справді так думали, то це лише свідчення відсутності розуміння реальних процесів, що відбувалися в Україні. Як не дивно, в період, що безпосередньо передував оранжевій революції, і під час самої революції у 2004 році обсяг західної допомоги Україні був меншим, аніж в попередні роки. Так, скажімо, 1998-го р. США виділили Україні 360,24 млн. доларів, а 2003-го 178,16 млн., 2004-го ще менше 144,82 млн. Більша частина цих коштів була призначена для підтримки економічного розвитку, гуманітарної допомоги і сприяння у вирішенні проблем української безпеки. Тільки незначна частина менше третини від загального обсягу допомоги була призначена для демократичного управління. Ці цифри спростовують твердження про те, що Америка здійснювала масовані вливання в Україну напередодні виборів. Судячи з усього, Росія витратила значно більше грошей для того, щоб підтримати в Україні прокремлівські сили і оплатити послуги дорогих російських технологів, що працювали на ці сили. І ніякі гроші останнім не допомогли! А отже, були внутрішні причини, які спричинили вибух в країні. Вирішальним зовнішньополітичним чинником, який, можливо, став детонатором, було пряме втручання в українські президентські вибори з боку Москви і особисто президента Путіна.

В Україні російська політична еліта і її лідери зазнали поразки. Вони фактично втратили близьку і, здавалося, найважливішу сферу впливу, якщо брати до уваги потреби самозбереження російської традиційної держави. Це було для Кремля нестерпним. Це значило більше, ніж втрата території. Це стало втратою впевненості в собі і в своєму майбутньому. Це була особиста поразка Путіна, яку він не забув, про що свідчать і постійні газові війни Росії з Україною, і його особиста безпосередня участь в них.

Розворот України до Заходу був сприйнятий російською керівною командою як закладання міни сповільненої дії під стовпи Російської держави. З того часу не стихає потужний хор, який попереджає і Україну, і Захід: Україна це останній рубіж. Україна в НАТО це війна!. І зрозуміло, чому Кремль і російський політикум так лякає Україна в НАТО. Це означає розширення не тільки простору безпеки Заходу (якраз цей факт Кремль не надто турбує), але й розширення демократичного і правового простору західної цивілізації. А з цією цивілізацією Росія просто не може конкурувати. Якщо правова і плюралістична Україна насправді відбудеться, то це буде такий виклик російській системі, яка застрягнула в минулому, на який вона не зможе відповісти.

Російська еліта не шкодує голосових звязок, щоб переконати Захід в тому, що вона Україну не віддасть, і довести своє право вето на вибір Україною свого шляху розвитку. Похибки, помилки і постійні чвари в середовищі української еліти викликають в російському політикумі наприховане зловтішання: Без нас не зможете! Без нас загинете!. Своєю чергою, офіційна Москва робить усе, щоб поставити Україну перед дилемою: або або, тобто або Росія, або Захід. Накидуваний Україні ззовні вибір розколює українське суспільство, в якому ще багато радянських людей, які важко переживають відокремлення від Росії.

Москва активно використовує газовий чинник, двічі (у 2006 і 2009 рр.) перекривши Україні газ для того, щоб довести, що з Росією жартувати не можна. У процесі газових конфліктів між Москвою і Києвом ззовні все виглядало як комерційний спір, в якому правда була на боці Москви, яка доводила, що за отриманий газ треба платити і борги необхідно віддавати. В період останньої газової війни навіть цілком професійні російські і деякі західні експерти поклали усю вину тільки на Київ, який, треба визнати, не завжди поводився логічно і зрозуміло. Але у своєму прагненні загострити ситуацію, не зупиняючись перед її наслідками, Москва переграла і сама надала докази того, що в конфлікті з Києвом переслідує політичні цілі. Нескладно зрозуміти їх суть: російська сторона надто виразно намагалася використати глибоку економічну кризу, в якій опинилася Україна, для того, щоб загнати її в глухий кут, довести, що українці неспроможні розвязувати свої проблеми, дискредитувати її в очах Європи і світової спільноти. А чим більше дискредитована Україна, як на це розраховують російські доброзичливці, тим менше шансів, що Захід буде наполягати на прийнятті цієї неврівноваженої і розбалансованої чварами країни у свої структури, а тим більше в НАТО. От і залишиться Україна російською сферою впливу.

Важко не погодитися з тими спостерігачами, які в газовому конфлікті 2009 р. між Росією і Україною, який мав загальноєвропейські наслідки, побачили політичні причини. Російські дії в період кризи, в тому числі і насподіване перекриття газу в момент, коли, здавалося б, порозуміння (з Україною. Л.Ш.) було таким близьким, свідчать, що мотивація не була винятково комерційною, - уважає Андерс Ослунд. ЇЇ треба шукати в політичній площині і в прагненні Кремля дестабілізувати Україну, показати, наскільки демократія погана для східних словян, при цьому підтримуючи патріотичний лозунг: Українці повинні нам заплатити!. В такому ключі розмірковує Владімір Милов: Навіщо Москві треба було діяти так жорстко, ставлячи під загрозу надійність російського газового транзиту в Європу, незахищеність якого стала очевидною ще в січні 2006 р.?...Росія пашла ва-банк, незважаючи на фінансові наслідки (призупинення європейського транзиту коштує Газпрому до 150 млн. доларів на добу) і можливу реакцію Європи. Така затятість нагадує поведінку російських властей під час серпневого конфлікту з Грузією. Можливо, ми маємо справу з політикою нового типу у стосунку до пострадянських країн, які взяли прозахідний курс, - політикою грубих форм тиску.. Так, справді, Милов має рацію. Російська політика під час холодної газової війни мала на меті ті самі цілі, які Москва ставила перед собою в Грузії дещо раніше в час гарячої війни, - запобігти втечі цих країн на Захід і одночасно покарати їх за спробу такої втечі, взагалі за нелояльність щодо Москви. Старий і досвідчений політик Леонід Кучма, колишній український президент, не сумнівався у визначенні стратегії Кремля: Я більш ніж впевнений, що Росія прагне покарати Україну за її непокірливу з російського погляду поведінку під час грузинського конфлікту (тоді Україна стала на бік Грузії. Л.Ш.) .

А втім, політичний контекст конфлікту були змушені визнати і самі російські очільники. Хоча інтерпретували вони його досить своєрідно, поклавши відповідальність за газову війну винятково на українську еліту та її чвари і якусь наддержаву звісно, Америку, яка диригувала діями України. Так, сам Путін взявся пояснювати витоки конфлікту. На зустрічі з німецьким телебаченням ARD Путін заявив: Сьогодні багато людей (в Україні. Л.Ш.) розчаровані. Колишні лідери оранжевої революції зрадили народні очікування і народну довіру. Політична баротьба перетворилася на чвари між кланами. Ці клани намагаються не будувати демократію і ринок, а реалізувати особисті амбіції і отримати доступ до фінансових потоків, один з яких торгівля російським газом, як всередині, так і за межами країни. Навіть якщо цей аналіз української дійсності має підстави, то дивно чути такі звинувачення від людини, яка витратила так багато сил і на боротьбу з оранжевою революцією, і на придушування демократії в Росії, і на забезпечення монополії одного з російських кланів. Крім цього, навряд чи перекриття Україні (і Європі) газу і спроба дискредитувати Україну може розглядатися як ефективна допомога українському народові, про добробут якого турбувався російський лідер.

У свою чергу, представник Газпрому Александр Медвєдєв був абсолютно відвертий, коли заявив, що він не виключає можливості, що інша країна може контролювати дії Києва. Інша країна, як ви можете здогадатися, - це Америка. Як тільки зявився американський чинник, все стало на свої місця. Можна вважати за правило: коли російська еліта намагається захищати свої інтереси, вона звертається до Америки як до постійного обґрунтування своїх дій.

Принагідно відзначу, що для російської влади стає звичною справою, коли вона, витративши чимало енергії і ресурсів, доводить (вкотре!) аксіому Чорномирдіна: Хотіли як краще.... Колишній заступник голови правління Газпрому Александр Рязанов, говорячи про підсумки газової війни Москви з Києвом, зізнавався, що, на його думку, Газпром програв цю війну з розгромним рахунком: спад видобування газу склав 14%, а фінансові втрати Газпрому від конфлікту становили 1,8 млрд. доларів. Такою була лише частина ціни, яку Росія заплатила за кремлівську стратегію у стосунку до України. А скільки ще доведеться платити за іміджеві втрати і повязану з ними переорієнтацію енергетичної політики Європи, ще належить дізнатися.

Аксіома Чорномирдіна отримала ще одне підтвердження, коли в березні 2009 року Євросоюз і Україна підписали спільну декларацію про модернізацію української газотранспортної системи і ЄС надав Україні для цих цілей кредит у розмірі 2,57 млрд. доларів. Відповідно до домовленостей європейські споживачі отримали право купляти газ на українсько-російському кордоні (до цього часу це відбувалося на кордоні України і ЄС). Це був важливий крок у напрямі включення України в енергетичний та економічний простір Європи і відповідь на дії Кремля. Щобільше, ЄС розпочав готувати альтернативу Росії як своєму провідному постачальнику енергоносіїв, виділивши близько 4 млрд. євро на проекти, які мають зняти залежність Європи від російського газу. Наймасштабнішим з них має стати досить відомий Набукко, який планується протягнути з Центральної Азії в Європу в обхід Росії (на розробку ТЕО цього газопроводу вже виділено 200 млн. євро). Цього разу, незважаючи на кризу і фінансові обмеження, ЄС витер пилюку з давно забутого на полиці Набукко і заявив про свою рішучість взятися за нього серйозно. Дії Москви підштовхнули Європейський Союз до пошуку шляхів ослаблення своєї енергетичної залежності від Росії. Треба було дуже і дуже постаратися, щоб неповороткий Брюссель почав діяти.

Домовленості ЄС і України, здавалося б, мали порадувати Кремль і Газпром. Адже Європа фактично брала на себе гарантії безперешкодного постачання газу і модернізації української газотранспортної системи. Київ, який став для Москви хронічним алергеном, по суті був виключений з формату газових відносин Європи і Росії. Але замість того, щоб задоволено зітхнути, Москва розлютилася. І чому ж? Та тому що тепер Газпром втратив можливість отримати українську трубу і диктувати свої умови і Україні, і Європі. Справа полягає навіть у більшому: нормалізація газових відносин з Україною позбавила російську еліту одного з найважливіших інструментів тиску на Київ. Реакція Кремля і особливо російських лідерів на домовленості ЄС і України не залишила сумнівів стосовно реальних причин недавньої газової війни між Росією та Україною.

Якими б незграбними та непрофесійними не вигладали іноді дії Києва в цей період, конфлікт між Росією і Україною переконливо продемонстрував, що мова йде про зіткнення модеоей розвитку і векторів руху: Україна вибрала західний напрям, а Росія продовжувала структуризуватися через відторгнення Заходу. Український президент Віктор Ющенко мав усі підстави заявити: Ми боремося за нашу незалежність і суверинітет. Київ намагався відстояти своє суверенне право вибирати власний напрям розвитку. Вся пробоема в тому, що з цим напрямом не згодна Москва.

Словом, ми стали свідками цивілізаційного протистояння, яке не завжди чітко виявлялося внаслідок наявності багатьох суперечливих інтересів і протилежних ліній. Причому протистояння Росії і України набуло затяжного характеру саме внаслідок вагань Європи і її прагнення вирішити конфлікт таким чином, щоб ні в якому разі не викликати негативних емоцій Кремля. Це був приклад, коли європейські столиці задля поточних інтересів (в цьому випадку енергетичних) були змушені відмовитися від нормативного підходу до проблеми.

Доводиться констатувати, що російська еліта перетворилася для України в дестабілізаційний чинник, який не зацікавлений у становленні сильної і повноцінної Української держави. Україна для цієї еліти виявилася приводом і інструментом для легітимації мілітарно-державницької парадигми, в якій вона намагається втримати Росію. Сумно у цьому контексті, що на українському питанні почати ламатися навіть ті російські ліберали, які ще зуміли зберегти свої принципи в період кавказької війни і в серпні 2008 р. змогли утриматися від долучення до потужного імперського хору. Дивує, якими міцними є дрімучі почуття власності і великодержавний атавізм навіть у людей, які підтримують ідеї свободи для Росії. Вони відмовляють у свободі українцям, бачачи в них нерозумних братів менших.

Ще належить осмислити, чому ті, хто з ліберальних позицій бачить внутрішній розвиток Росії, раптом опиняється в державницькому й імперському таборі, як тільки мова заходить про зовнішню політику Росії і особливо стосовно України. Може, вони вірять, що Росія може існувати тільки як імперія, яка, своєю чергою, ніяк не може обійтися без словянських додатків? У такому разі їм доведеться нагадати, що імперія не може бути демократією і імперії не вічні.

Український президент Віктор Ющенко у своєму інтервю головному редактору Відлуння Москви Алєксєю Венєдіктову у квітні 2009 р. так пояснив причини болючості у стосунках між Росією та Україною: Я думаю, що проблема не в нас... Треба забути плачі за минулим. Треба відчути, що Україна і Росія сьогодні два незалежні народи, вільні народи, за якими стоять такі ж незалежні держави, причоми рівні, суверенні. До свого суверенітету Україна йшла сотні років. І як важливо тут мати друга, який тобі подає руку і говорить: Ми не просто твої сусіди, ми перша країна, яка зацікавлена у вашому суверенітеті, у вашому розвитку і демократизації. Ми будемо далі іти плече в плече. Поки що, на жаль, російська еліта не готова протягнути Україні руку.

Розділ: Украина как веха взято з книжки: Лилия Шевцова, Одинокая держава. Почему Россия не стала Западом и почему России трудно с Западом, Москва 2000, с. 116121

 

Рекомендуємо прочитати статтю ціє ж авторки  Лилия Шевцова, Ежи Гедройц: российский взгляд заміщену в часописі "Новая Польша" 2010, № 9, с. 3-6.