Раковицьке кладовище у Кракові — місце вічного спочинку Богдана Лепкого, чия могила є символом українства, вписаного в культурний пейзаж Кракова. У свою землю воно прийняло тлінні рештки невідомих українських в’язнів та інтернованих з польсько-української війни 1918–1919 рр.

В Домб’є — теперішньому районі Кракова — під час І світової війни розміщувався австрійський табір військовополонених (подібно як в Ланьцуті і Вадовіцах).

З початку листопада 1918 року після розпаду Австро-Угорської імперії військовополонені російської, сербської та італійської армій покинули цей табір і подалися до своїх країв. А сам табір було підпорядковано польській військовій адміністрації Кракова. Невдовзі до Домб’я — табору інтернованих № 1 були скеровані також в’язні та полонені українці з охопленої польсько-українською війною Східної Галичини, а рівночасно від лютого 1919 р. — також в’язні польсько-більшовицької війни.

У порівнянні з іншими таборами, що були тоді в Польщі табір в Домб’є, розташований в колишніх кошарах, відзначався непоганими санітарними умовами: частина будинків була мурована. Як і в усіх таборах, бідою цього табору залишалося те, що він не був пристосований до зимових умов (в бараках бракувало опалення і пічок). Крім цього, наплив великих груп в’язнів та інтернованих спричиняв виникнення епідемій різних хвороб.

У листопаді 1919 р. в Домб’є перебувало 1274 в’язні з більшовицької армії (через скупі дані важко сьогодні докладно визначити їх національність), 239 українських в’язнів зі Східної Галичини, 2288 інтернованих (переважно українське цивільне населення), загалом 3801 особа. Варто додати, що весь табір передбачав Міністерством Військових Справ розміщення 8000 осіб.

Із загальної кількості військових та інтернованих в’язнів, які перебували в Польщі наприкінці 1919 р., українці зі Східної Галичини становили найбільшу групу. Під впливом протестів українських та польських товариств та установ (головним чином, зв’язаних з Польською Соціалістичною Партією) Міністерство військових справ в половині грудня 1919 р. звільнило частину осіб з Галичини. Решту українських в’язнів та інтернованих було звільнено весною 1920 р.

Людські втрати в усіх таборах, головним чином за рахунок епідемії дезинтерії і тифу, через які пройшли 100 тисяч галицьких українців, становили 20–25 тисяч. Важко, однак, достеменно встановити число померлих в Домб’є. Хворі направлялися до краківських лікарень, звідки шлях більшої частини з них вів до згаданих братських могил на Раковицькому кладовищі. Із вказаних 1253 осіб, які там поховані в 1919–1920 рр., переважна частина була української національності. Але важко однозначно подати бездоганно точний рахунок, тому що до кінця 1920 р. табір в Домб’є поповнювався в’язнями з польсько-більшовицької війни (в грудні 1920 р. в таборі перебувало 3369 осіб, в жовтні 1921 р. після звільнень — лише 46), національність яких не до кінця з’ясована.

Українська спільнота Кракова вшановувала пам’ять похованих на Раковицькому кладовищі щорічними панахидами на Зелені Свята, які влаштовувалися з ініціативи українських студентів. 7-го травня 1928 р. засновано у Кракові філію Товариства Охорони Воєнних Могил, де мешканці Кракова і студентство вирішило заопікуватися цими могилами та поставити пам’ятник. Розпочалася акція збирання коштів на будову цього пам’ятника, а крім того філія в Кракові доглядала, прикрашувала могили та уладжувала панахиди та академії, зокрема на Великдень.

В 1929 р. скульптор Сергій Литвиненко з Наддніпрянщини, який того року закінчив Академію мистецтв у Кракові, погодився виготовити проект пам’ятника.

Для зібрання коштів філія видала поштові листівки, однак попри великі зусилля організаторів — правдоподібно через брак згоди адміністративної влади — не вдалося здійснити цей проект.

Тадеуш Філяр