Д-р Іван Зілинський

Уперше був я у Кракові в 1899 р., ще як ученик V кляси гімназії, в товаристві більшої прогульки учеників вищих кляс української гімназії в Перемишлі під проводом покійного професора Івана Прийми. [...]

Краків зробив на нас сильне вражіння, ми завидували полякам збереження в цьому місті стільки незвичайно цікавих історичних та культурних пам’яток і наш провідник зробив нам дуже милу несподіванку, коли показав нам в цьому польському Римі також такі близькі нам пам’ятки, як Ягайлонську каплицю Чесного Хреста на Вавелю, церкву св. Норберта з цікавим іконостасом, що його малювали учні Матейка на підставі його проекту. [...]

Та щойні згодом, коли в 1926 р. покликано мене на краківський університет, мав я змогу докладніше переконатися, як багато цінних для нас пам’яток, досі цілком не знаних або недостаточно використаних, криють у собі ріжні краківські бібліотеки й архіви.

Тут згадаю тільки коротко, що в самім музею ім. Чарторийських зберігається кількадесять незвичайно цінних українських грамот з ХІV і XV в., написаних кирилицею, починаючи від фундаційної грамоти короля Казимира з 1349 р., з яких важніші я сфотографував для видання Київської Академії Наук; – дальше т. зв. Лавришівська євангелія з початку XIV в., дуже важка для історії білоруської та української мови; а крім того велика скількість пізніших рукописів, співаників і рідких стародруків находиться в бібліотеці Польської Академії Наук, у музею ім. Чапських, у Ягайлонській бібліотеці.

У цій останній бібліотеці знайшов я оригінали двох листів Шевченка до свого приятеля Бронислава Залєського, а саме: 1) з дня 9.Х.1854 р. з Новопетровського форту; 2) з дня 10.VIII.1859 р. з Астрахані; дальше лист Миколи Гоголя до Богдана Залєського, писаний в українській мові та листи П. Куліша до Крашевського. – Крім цього зберігаються в Ягайлонській бібліотеці посмертні папери Жеготи Павлі, Зоряна Ходаковського та багатьох інших ріжних рукописних збірників, що містять у собі чимало цінних матеріялів для українознавства.

Василь Стефаник

В осени 1892 р. я вписався на медичний факультет у Кракові. Тоді була там “Академічна Громада” студентів українців. [...] Одним з провідників “Академічної Громади” був д-р фільозофії Роман Яросевич, я був щасливий, що зійшовся з цим дуже розумним і прегарним професором з гімназії. Він учив мене і Леся Мартовича української мови в коломийській гімназії. [...]

В нашій “Академічній Громаді” ми сходилися що вечора, читали часописи, слухали відчитів. Члени Товариства майже всі були драгоманівцями і належали до Української Радикальної Партії. Я пам’ятаю всіх товаришів старших і молодших по медицині, та не про всіх буду писати. Найвеселіший і найздібніший медик був Яків Невестюк. Він котрогось року перевозив тайно українські книжки до Києва, книжки на границі найшли і він цілий рік просидів в тюрмі в Москві чи Петербурзі. [...]

Поза студентами медицини треба згадати у Кракові Івана Труша, який вчився малярства в Академії. Острий полеміст, інтелігенція глибока і загальна, один з найталановитійших людей, яких знаю, з величезним образованнєм і фаховим і загальним. Всі його знають. Володимир Старосольський вчився в Кракові прав. Знав, що він українець та по українськи не міг скласти речення. Хлопчина панський з виховання і чи кров прадідівська чи теорія, він же дуже любить теорії, завели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка. Вже при кінці мойого побуту в Кракові вступив до Академії малярської Михайло Бойчук, просто з села від роботи, з мозолями на руках, з рум’яними лицями, побачив я його в своїй хаті. Всі знають, що це тепер великий маляр, один з засновників ренесансу староруського малярства.

Осібно згадую мойого приятеля Богдана Лепкого, який обняв у Кракові посаду в гімназії св. Яцка, як учитель. З його прибуттям відчинився сальон для решток вічних медиків. Не можу бути вже ані трохи об’єктивним нагадуючі перші роки моєї з ним дружби. Всі знають його, як великого поста, як робітника і вченого, але не всі знають, як високо культивований се чоловік, який він великий в розумінню цінити людей, як великих так і малих. Він для мене все був такий самий гарний, як його твори. [...]

Близько сорок років те, що гірке було, посолоділо, те, що молоде було, посивіло. Всіх приятелів і товаришів, які ще живуть здоровлю.

Богдан Лепкий

З початком вересня 1899 року перенесла мене Рада Шкільна Краєва, як суплєнта, з Бережан до гімназії св. Яцка в Кракові.

Зараз першої неділі пішов я до церкви. Вона була вже відновлена. Мала величавий іконостас, зготовлений по проектам Яна Матейка, цікавий не лиш своїми образами, але й тим, що був не з дерева, а мурований. Я дивився на іконостас і слухав хору невеличкого, але добре зіспіваного. [...]

Про Стефаника не потребую писати, бо писав уже нераз, а й без мого писання він загально відомий – славний. [...]

Виїмковою появою між молодими був В’ячеслав Липинський. Він студіював у Кракові агрономію, а опісля звернувся до історії і здобув собі велике знання та мимо молодого віку став авторитетом. Коли від Кіяка згодом перенеслося наше товариство до кав’ярні Мрожинського, (теж до ринку, тільки по другім боці Суконниць), то Липинський часто-густо також заходив туди на часописі та на розмову. Всьо скупчувалося круг нього і слухало уважно.

З польської молоді найбільше підійшов до нас пізнійший славний поет Владислав Оркан, оден з моїх найсердечнійших другів. Тої дружби ані війна, ані повоєнні події ні на хвилину не захитали, бо це був чоловік великого ума і не меньшого серця, що навіть серед непроглядної пітьми не губив з ока дороги до правди. Гарно знав нашу літературу й історію (особливо XVII століття) і не знаю, чи хто другий з чужинців так знаменито орієнтувався в наших національних питаннях. Дуже добре розумів наше тяжке, прямо трагічне положення (так є: положення!) і підходив до нас не з перцем, а з серцем. [...]

“Альманах українського студентського життя у Кракові”, Краків 1931.